fbpx
життєві історії
Юлія Петрівна, п’ятдесятирічна лікар, сидячи перед дзеркалом у спальній кімнаті, лила крокодилові сльози і обмірковувала ситуацію, що склалася. Щойно її чоловік, п’ятдесятип’ятирічний Володимир Ігорович, вимовивши коротку промову, зібрав речі у велику сумку і пішов із дому. 30 років разом, діти, досягнення спільні. – Я закохався, – тихо казав він. – На мене як осяяння зійшло. Так, їй двадцять дев’ять. Через рік, відкривши ключем вхідні двері квартири, побачила у передпокої та кухні світло

Юлія Петрівна, п’ятдесятирічна лікар, сидячи перед дзеркалом у спальній кімнаті, лила крокодилові сльози і обмірковувала ситуацію, що склалася. Щойно її чоловік, п’ятдесятип’ятирічний Володимир Ігорович, вимовивши коротку промову, зібрав речі у велику сумку і пішов із дому.

– Любов пройшла. Ми й так із тобою майже тридцять років разом прожили, дітей виростили, вивчили, одружили. Хочу собі пожити. Я закохався, – тихо казав він. – На мене як осяяння зійшло. Люблю її і вдіяти з собою нічого не можу.

– Кого це? Хто вона, розлучниця? Хто твоя кохана? – запитала ошелешена почутим дружина.

– Новий наш спеціаліст. Я з нею вже місяць зустрічаюся. Брехати не хочу тобі. Зраджувати матері моїх дітей не хочу. Це непорядно. Вирішив усе чесно розповісти тобі.

– Це та Людочка? Вона ж молода? Їй немає й тридцяти.

– Так, їй двадцять дев’ять.

– І вона закохана у тебе? Мені не віриться, що можна закохатися в старого, батька. Від тебе старістю несе за кілометр. Вона розлучена і з дитиною, ти їй потрібен, щоб допоміг дитину виростити, – сказала Юлія.

– Поки що трохи речей візьму. Сам подам на розлучення. Дітям сама повідом і поясни, що таке буває в житті. Діти дорослі, зрозуміють мене.

– Я думаю, діти тебе не вибачать і не зрозуміють.

Чоловік поспішно вийшов із квартири, не бажаючи вислуховувати закиди дружини.

Проплакавши близько години, покинута дружина зателефонувала до подруг.

Вони, як дізналися цю новину, одразу примчали заспокоювати подругу, прихопивши з собою дві пляшечки та фрукти.

– Що ти, Юлько, переживаєш? Пішов – і нехай собі. Нехай тепер інша з ним сюсюкає, насолоджується і турбується про нього. А ми тобі молодого знайдемо, поживеш собі. Будеш вільним птахом!

– Давай подумаємо, що при розподілі майна він отримає? Чи він усе тут залишить, піде тільки зі своїми речами?

– Ми цього ще не обговорювали. Тільки сказав, що на розлучення подасть сам, – тихо промовила Юлія.

– Я не думаю, – сказала одна із подруг. – Якщо до молодої пішов, значить, вона вимагатиме від нього поділу майна і щоб він більше від дружини відхопив.

– Великий будинок – дачу за містом – це мої батьки нам подарували, коли двоє синів один за одним народилися. Діти, малеча, свіжим повітрям дихали за містом і все літо там жили. Квартиру мені дали від лікарні, коли мене завідувачем відділення поставили. Щоправда, ми потім її розширили, прикупивши ще одну. Машина майже нова, року ще немає.

– Полюбовно домовитися можна при розлученні: йому машину, тобі квартиру, а дача і так твоя. Накопичення є?

– Які там накопичення? Нещодавно ремонт робили у квартирі та сину на весілля подарували на квартиру, – міркували жінки, попиваючи червоненьке та закушуючи фруктами.

– Так, значить, йому майже нічого не дістанеться, тільки машина, – уточнювали подруги.

– А якщо претендуватиме на житло, половину квартири?

– Тоді через суд. У крайньому разі, грошима виплатиш йому його частку, коли оцінять, – заспокоювали подругу жінки.

– Досить сумувати. Досить про сумне. Потрібно продумати все до дрібниць і почати нове життя.

– Треба адвоката найняти чи хоча б проконсультуватися, – порадила одна подруга. – У мене далекий родич є – він адвокат, дуже розумний. Вдівець.

Минув рік.

Юлія Петрівна пізно увечері повернулася додому. Була міська конференція з її тематики. Відкривши ключем вхідні двері квартири, побачила у передпокої та кухні світло.

“Хтось із дітей, напевно, в гості приїхав”, – подумала вона. Запасний ключ від квартири завжди залишала своїй сусідці, літній жінці, яка завжди була вдома.

– Хто в мене в гостях? Хто вдома? – голосно промовила вона і пішла на кухню.

За кухонним столом сидів її колишній чоловік, який рік тому пішов до нового і молодого кохання. Він сидів, пив його з маленької чарочки і закушував порізаною ковбасою з хлібом.

– Ти що робиш у моїй квартирі? І як ти сюди потрапив? – запитала здивована господиня.

– Це не тільки твоя квартира, вона наша, – тихо промовив колишній. – Ключі у мене залишилися.

– За твою половину квартири я тобі виплатила гроші. Чого з’явився, молода вказала на двері, іншого знайшла, старий їй не потрібен? – зло вимовила Юлія. – Чого мовчиш? Я тебе назад не прийму – ти мені не потрібний. Мені і одній непогано. Для “веселих зустрічей” у мене є чоловік. Можеш йти з моєї квартири. Ми з тобою усі питання в суді вирішили. Ти давно мені ніхто. Діти – і ті не хочуть з тобою спілкуватися. У тебе є «своя» дитина – Людина. Скільки їй?

– Оленці сім років, – тихо промовив чоловік.

– Наші діти виросли, тобі не потрібні стали, та й я також. Ось і знайшов молоду з дитиною, тепер вони твоя сім’я. Чого сидиш? Йди з моєї квартири та з мого життя. Майже півроку тебе не бачила і не сумувала. Я замки тепер поміняю, щоб наступного разу бажання не було в тебе потрапити до мене в квартиру.

– Юлю, у мене біда.

– Знаю я її: багатшого і молодшого знайшло твоє кохання. Я вже сказала тобі: йди звідси. Я бачити тебе не хочу.

– Люсі намає більше, дорожня пригода, – тихо промовив Володимир Ігорович.

Юлія замовкла, присіла за кухонний стіл.

Довго мовчали.

– Як це сталося? – тихо запитала сівшим голосом колишня дружина.

– Прямо на зупинці. Я тепер удівець. Ще й із дитиною на руках.

– Ти що хочеш сказати, що готовий повернутися до мене?

– Так, ми б раді були з дочкою, якби ти нас вибачила і… прийняла. Мені важко буде самому з дитиною, – тихо промовив колишній чоловік.

– Прийняти тебе та чужу дитину? Ця дитина навіть не твоя!

– Дівчинка мене любить і називає татом! Я її не залишу.

– Татком? – сказала Юля. – Ні, тому тебе, тим більше з дитиною, я не прийму. Живіть самі. Що хочете, те й робіть.

– Ось же вигадав! – її голос уже переходив у крик. – Мене покинув на старості років, не потрібна я йому стала, знайшов молоду та гарну. Своїх дітей проміняв на чужу дитину, мене – на молоду жінку, а коли в неї біда трапилася, примчав до мене, прийміть його з дитиною, полюбіть, будь нам нянькою та прислугою! Не дочекаєшся. Живи, дбай про дитину, скуштуй гіркого. Живи як жив, і про мене забудь. Іди, – голосно говрила жінка.

– Юлечко, невже ти забула наші щасливі роки? Забула, як мене кохала, як я тебе кохав? Які ми щасливі були багато років?

– Забула! Я викреслила тебе зі свого життя. Ти зрадив мене та наших дітей. Я тебе ніколи не пробачу. Іди і не повертайся!

Володимир пішов.

Жінка проплакала півночі.

Минуло два місяці.

Неділя, Юлія Петрівна їхала в таксі, поспішала до ресторану, там святкова вечеря у друзів. На світлофорі машина зупинилася, жінка побачила свого колишнього чоловіка з дівчинкою, що йшли алеєю і весело розмовляли. Дитина голосно сміялася, а чоловік ніжно тримав її за руку. Щастям світилися їхні обличчя.

– Тату, тату, – кричала дівчинка.

У Юлії настрій зіпсувався. За кілька секунд перед очима промчало її життя з цим чоловіком. Згадалися щасливі роки. Вона в душі позаздрила щастю цих двох людей: літнього чоловіка та маленької дівчинки. З якою любов’ю вона дивилася на нього, з якою турботою він був поруч.

– Зупиніться тут, де можливо. Я вийду, – сказала вона таксисту.

– Юлія Петрівно? – здивовано промовив колишній чоловік, побачивши колись свою дружину.

– Ось, повз проїжджала і вас побачила.

– Оленко, це ось Юлія Петрівна.

– Знаю я – це ваша колишня дружина. Я бачила фото, і мама моя мені говорила. Привіт! Олена, – дзвінко промовила дівчинка, простягнувши свою маленьку ручку.

Юлія потиснула маленьку гарячу долоню дитини.

– Оленко, давай дружити! – задерикувато промовила жінка. – Я хочу бути твоїм другом.

– Давайте! Я згодна.

– А куди ви йшли?

– Ми просто з татом гуляли, – відповіла дитина.

– Давайте до кафе зайдемо. Морозиво там таке смачне, я давно не їла його. Я вас запрошую.

– Ну що, дочко, підемо в кафе з Юлією?

– Ходімо, ходімо! – зраділа Оленка.

Автор – Катерина Іванова

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com