– Юліє, це наша квартира, ми тут жили до тебе й будемо жити, як звикли, – різко кинув свекор, коли я попросила зробити телевізор тихіше. Я стояла в коридорі з плачучою Софійкою на руках і зрозуміла: ще трохи – і я остаточно зламаюся в цьому домі, де всі сплять до обіду, а я прибираю за шістьма. А найгірше – Любомир знову промовчав
Ми з Любомиром уклали шлюб трохи більше як три роки тому, і тепер у нас підростає донечка Софійка. Так склалися обставини, що ми прийняли рішення оселитися з батьками чоловіка. Річ у тім, що вони мріють придбати великий будинок для всієї нашої родини, і щоб не витрачати кошти на оренду житла, а мати змогу більше заощаджувати, ми і перебралися до них.
Спочатку ця думка мене зовсім не захоплювала, але заради Любомира я погодилася. Я завжди вважала себе терплячою і думала, що зможу знайти спільну мову з ким завгодно, та минуло вже шість місяців, і моєму терпінню скоро настане край.
— Юлю, ну що ти знову вигадуєш? Це ж просто посуд. Залишиш на завтра.
— Любомире, я тобі вже сто разів казала, я не можу заснути, коли в раковині отака гора тарілок! Це ж не наші, це ті, що твій тато з братом використовували на обід. Вони навіть не сполоснули їх.
— Ну і що? Вони завтра помиють. Ти ж знаєш, що ввечері ми всі втомлені.
— Втомлені? Твій тато до обіду спить, твій брат взагалі не працює і цілий день лежить на дивані. Вони втомилися від сну чи від лежання? Я цілий день з дитиною, прибрала в усіх кімнатах, приготувала їсти, і ще маю мити за ними. Вибач, але це нечесно.
— Не починай, Юлю. Ми домовились. Це тимчасово. А ти тільки шукаєш привід для невдоволення.
— Ти не розумієш. Це не привід, це щоденна реальність. І якщо твій брат може місяцями лежати, то як ми взагалі плануємо той будинок купити? Звідки візьмуться гроші?
— Перестань! Ми щось придумаємо. А зараз йди відпочивати. Не варто так засмучуватись через дрібниці.
Перші тижні були, як не дивно, досить спокійними. Я тоді взялася за генеральне прибирання їхньої квартири. З маленькою дитиною, якій щойно виповнився рік, я звикла до ідеальної чистоти. А мої свекри, як виявилося, до чистоти ставилися дуже філософськи.
Квартира була в такому стані, що я витратила майже місяць, щоб привести її до ладу. Ну, це можна пережити. Але не можна пережити те, що сталося далі! За два місяці нашого спільного проживання пилосос без моєї ініціативи вмикали лише двічі. І це в домі, де живуть шестеро людей і є кіт! Все це я могла б стерпіти, налаштовувалася ж на певні незручності.
Але найважче мені дається інше — тотальна лінь! Мій свекор, Леонід Петрович, працює на себе, має невеликий бізнес. Але його робочий день починається не раніше першої чи другої години дня, бо він до цього часу “відсипається”. Аж не віриться, що можна так довго спати.
Його старший син, Андрій, який має вже майже тридцять років, за своє життя, мабуть, сукупно пропрацював кілька місяців. Він теж великий шанувальник тривалого сну і щільного обіду. Вся квартира до полудня занурена в царство тотальної сплячки. Це просто якийсь нескінченний вихідний.
Моя свекруха, Галина Степанівна, також не надто переймається побутовими питаннями. Вона майже ніколи не готує повноцінну їжу. Її раціон складається з бутербродів з ковбасою та чаю з печивом чи цукерками. Леонід Петрович та Андрій харчуються переважно напівфабрикатами — макарони з соусом, пельмені, іноді замовляють піцу. Я, звісно, готую для своєї родини — для себе, Любомира і донечки.
Якось на сніданок (який для них часто є обідом) Леонід Петрович звернувся до мене, коли я готувала сирники:
— Юлю, а що це ти таке смачне готуєш?
— Це сирники.
— О! А може, ти й нам даси? Бо щось ті макарони вже набридли.
— Вибачте, Леонід Петрович, я готую порції лише на трьох — на нас із Любомиром і Софійку. У нас просто немає стільки сиру.
— Ну-у-у, шкода. — Він відійшов, натягнувши на обличчя кислу міну, і почав гріти пельмені.
Любомир потім сказав мені, що це “не дуже гостинно”. А я відповіла, що не збираюся фінансувати і обслуговувати п’ятьох дорослих людей. У нас на меті заощадження, а не витрати на загальний стіл.
Мої стосунки з чоловіком, Любомиром, чудові, і я дуже боюся їх зіпсувати. Він бачить, що мені важко, але водночас хоче допомогти батькам здійснити їхню мрію про великий дім. Він наче між двох вогнів.
— Коханий, давай відверто. Як ми збираємося купувати будинок? — запитала я якось увечері, коли Софійка вже спала.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, Леонід Петрович працює нерегулярно, Андрій взагалі безробітний. Скільки ми вже відклали за пів року?
— Ну, не так багато, як хотілося б. Але ж ми стараємося. Батько обіцяв, що навесні справи підуть краще.
— Обіцяв. А як бути з тим, що я одна тягну весь побут? Я вже втомилася бути прибиральницею, кухаркою і нянею для всіх одразу. Я ж не рабиня, Любомире.
— Я тебе розумію, Юлю. Я бачу, як тобі важко. Я завтра поговорю з мамою.
— А про що ти поговориш? Про те, що вона не готує, бо їсть тільки бутерброди? Чи про те, що Андрій має знайти роботу?
Любомире, я боюся, що ми так ніколи не купимо того будинку, а я просто морально вигорю, живучи в цьому безладі.
Розмова не дала результату. Любомир поговорив з мамою. Галина Степанівна пообіцяла, що “спробує більше допомагати”. Спробувала. Наступного дня вона помила дві тарілки, які сама й використала, і на тому її ентузіазм скінчився.
Ще більше мене лякає думка про те, як ми всі будемо жити під одним дахом у тому “великому будинку”, якщо вони його таки куплять. Якщо тут, у двокімнатній квартирі, кожен живе у своєму режимі і не переймається іншими, то що буде там? Чи не станеться так, що я знову буду змушена займатися всім сама, але вже на більшій площі?
Одного разу Андрій, брат Любомира, невчасно увімкнув телевізор на повну гучність, коли я лише заколисала Софійку. Дитина прокинулася і почала плакати. Я просто не витримала:
— Андрію! Ти не бачиш, що дитина спить?
— Ой, вибач, я забув, — сказав він, але гучності не зменшив, лише трохи відвернув обличчя від екрана.
— Будь ласка, зроби тихіше!
— Та що ти кричиш? — до кімнати зайшов Леонід Петрович. — Він що, не може телевізор подивитися?
— Не може, коли дитина спить! — майже вигукнула я.
— Це наша квартира, Юлю. Ми тут жили до тебе і знаємо, як нам поводитись, — заявив свекор, ніби це був вирішальний аргумент.
Я відчула, як мої щоки запалали від обурення. Я просто розвернулася і зайшла до кімнати, міцно причинивши за собою двері, аби вони не бачили моїх сліз.
Я розумію, що Любомир не винен у звичках своїх родичів, але він не захищає мене і не підтримує у моєму прагненні до порядку і відповідальності. Це робить мені найболючіше. Я боюся, що коли я відкрито скажу про свій відчай і бажання з’їхати, це може остаточно зруйнувати наші стосунки.
Але ще більше я боюся залишитися “біля розбитого корита”. Боюся, що роки підуть намарно, будинок так і не куплять, а ми втратимо можливість нормально жити окремо, бо я сиджу в декреті, а мої сили вичерпані. Я не розумію, як люди, нічого не роблячи і не маючи постійного доходу, збираються втілювати такі дорогі плани. Це схоже на якусь ілюзію, на якій тримається наша теперішня ситуація. І я боюся, що ця ілюзія скоро розсиплеться, залишивши нас без засобів до існування.
Я не знаю, як мені діяти. Чи варто терпіти далі, сподіваючись на той примарний будинок? Чи потрібно вже зараз ставити Любомиру ультиматум і шукати інше житло?
Шановні читачі, а що б ви зробили на моєму місці?
