– Юлю, ти ж на мене ображаєшся, правда? – голос Романа Івановича звучав тихо, але в ньому відчувалася напруга, ніби він тримав ці слова тижнями.
Я зупинилася, тримаючи мокру парасольку, з якої крапала вода на підлогу їхньої кухні. Моя куртка ще не висохла після дощу, але я не могла відвести очей від нього. Його слова влучили, наче камінь у скло.
– Ображаюсь? – перепитала я, намагаючись не підвищувати голос. – Романе Івановичу, я просто не знаю, як до вас підступитися. Ви завжди тримаєте дистанцію, ніби я чужа. Що я Вам зробила?
Він зітхнув, провів рукою по волоссю і відвів погляд до вікна, де дощ гучно бив по склу.
– Це не про тебе, Юля. Я просто… не вмію інакше. Ти думаєш, що я холодний, але я просто не знаю, як бути ближчим. Я боявся, що ти мене не приймеш.
Його слова були такими несподіваними, що я не знала, як відповісти. У горлі застряг клубок, і я відчула, як мої очі зволожилися. Це був момент, коли я зрозуміла, що всі мої уявлення про нього – про його холодність, його відстороненість – могли бути помилковими.
Я ніколи не думала, що одна розмова може так сильно змінити моє сприйняття людини. Шість років я вважала свого свекра, Романа Івановича, холодним і відстороненим. Відколи мій чоловік Олексій привів мене до його дому, я відчувала, що між нами стоїть невидима стіна. Він ніколи не обіймав мене на привітання, не посміхався занадто щиро, не запитував, як мої справи, якщо це не було необхідно. Я думала, що я йому не подобаюся. Що, можливо, я не та невістка, про яку він мріяв для свого сина. Але той дощовий вечір перевернув усе з ніг на голову.
Я пам’ятаю день, коли вперше переступила поріг їхнього дому. Мені було двадцять п’ять, я тримала в руках коробку з тістечками, купленими в улюбленій кондитерській, і намагалася виглядати впевнено. Олексій попередив, що його батько, Роман Іванович, не дуже балакучий, але я сподівалася, що ми порозуміємося. Я уявляла, як ми сидимо за столом, сміємося, ділимося історіями. Але реальність була іншою.
– Добрий день, Романе Івановичу, Олено Петрівно, – сказала я, простягаючи коробку. – Це Вам.
Роман Іванович кивнув, взяв коробку і поставив її на стіл.
– Дякую, Юля, – коротко сказав він, і його погляд швидко ковзнув убік.
Олена Петрівна була привітнішою. Вона обійняла мене, розпитувала про роботу, про те, як ми з Олексієм познайомилися.
– Юля, ти така молодець, що сама печеш! – сказала вона, куштуючи тістечко. – Розкажи, де навчилася?
– Мама навчила, Олено Петрівно, – відповіла я, радіючи її теплу. – Вона завжди казала, що солодке – це спосіб зібрати всіх за столом.
– Ой, твоя мама права! – засміялася Олена Петрівна. – Треба буде якось разом спекти щось.
Але Роман Іванович сидів мовчки, лише іноді кидаючи короткі фрази на кшталт: «Смачно» чи «Так, нормально». Я відчула себе зайвою, ніби мене запросили з ввічливості, а не тому, що я їм цікава.
– Не переживай, – заспокоював мене Олексій, коли ми їхали додому. – Тато не дуже любить говорити. Він до всіх такий.
– Але я ж не всі, – тихо сказала я. – Я його невістка.
Олексій лише знизав плечима, і я почала шукати в собі недоліки: може, я занадто голосно сміялася? Може, неправильно відповіла на якесь його запитання? Може, Роман Іванович хотів для Олексія іншу невістку – більш вишукану, більш «підходящу»?
Наші зустрічі відбувалися регулярно – раз на місяць ми приїжджали до Романа Івановича та Олени Петрівни на вечерю. Я старалася: готувала десерти, привозила квіти для Олени Петрівни, намагалася заводити розмови. Але щоразу, коли я зверталася до Романа Івановича, він відповідав коротко і сухо.
– Як Вам нова робота, Романе Івановичу? – питала я, наливаючи чай.
– Нормально, Юля, – відповідав він, не піднімаючи очей від тарілки.
– Може, Вам потрібна допомога з садом? Я можу приїхати на вихідних, – пропонувала я.
– Ми впораємося, – звучала його стандартна відповідь.
Олена Петрівна намагалася розрядити атмосферу. Вона розповідала історії про Олексія в дитинстві, жартувала, пропонувала мені спробувати її фірмовий рецепт борщу.
– Юля, ти ж любиш готувати? – питала вона. – Давай я навчу тебе робити мої вареники, Олексій їх обожнює!
– З радістю, Олено Петрівно, – відповідала я, вдячна за її тепло.
Але Роман Іванович залишався осторонь, ніби я була для нього невидимкою.
– Мамо, чому батько Олексія такий холодний до мене? – якось поскаржилася я своїй мамі по телефону.
– Юлю, може, він просто не знає, як із тобою поводитися? – відповіла мама. – Ти ж у нас емоційна, а він, видно, стриманий. Дай йому час.
– Який час, мамо? – зітхнула я. – Минуло шість років, а він досі дивиться на мене, ніби я чужа.
– Люди різні, доню, – м’яко сказала мама. – Може, він просто боїться відкритися.
Але я не могла цього прийняти. Мені здавалося, що я роблю щось не так. Що я йому не подобаюся. І це відчуття гризло мене зсередини. Я навіть почала уникати зайвих розмов із ним, щоб не відчувати цю незручність.
Коли нашій доньці Софії виповнилося два роки, я вирішила зробити щось особливе. Я організувала сімейне свято в нас вдома: прикрасила квартиру, спекла торт, запросила Романа Івановича та Олену Петрівну. Олена Петрівна була в захваті, обіймала Софію, допомагала мені на кухні.
– Юля, ти така господиня! – сказала вона, розглядаючи мій торт. – Де ти встигаєш усе це?
– Та якось, Олено Петрівно, – посміхнулася я. – Хочу, щоб Софії запам’яталися такі дні.
Але Роман Іванович, як завжди, сидів тихо, лише іноді відповідав на запитання Олексія про риболовлю чи ремонт у їхньому будинку.
– Романе Івановичу, спробуйте торт, я сама пекла, – сказала я, простягаючи йому шматок.
– Дякую, Юля, – відповів він, узяв тарілку і більше не сказав ні слова.
Я відчула, як у мені закипає розчарування. Чому він такий? Чому я не можу достукатися до нього? Я навіть почала думати, що, можливо, справа в грошах – може, він вважає, що ми з Олексієм живемо краще, ніж вони, бо ми купили нову машину за 300000 гривень? Але Олексій запевняв, що його батько ніколи не звертав уваги на такі речі.
– Юля, не накручуй себе, – казав він. – Тато просто такий. Він не любить багато говорити.
– Але я хочу бути частиною вашої сім’ї, Олексію, – відповіла я. – А з твоїм татом я почуваюся чужою.
– Дай йому шанс, – м’яко сказав Олексій. – Він хороший, просто не вміє цього показати.
Все змінилося одного дощового вечора. Я поверталася з роботи, промокла до нитки, коли раптом згадала, що Олена Петрівна просила забрати у неї рецепт пирога, який мені так сподобався. Їхній будинок був неподалік, тож я вирішила заїхати без попередження. Я постукала у двері, тримаючи парасольку, яка вже не рятувала від дощу.
– Добрий вечір, Романе Івановичу, – сказала я, коли він відчинив двері. – Можна зайти на хвилинку?
Він виглядав здивованим, але кивнув.
– Звичайно, Юля. Заходь.
Я ввійшла до кухні, де пахло свіжоспеченим хлібом. Роман Іванович запропонував мені сісти, налив чаю. Я очікувала, що він, як завжди, буде мовчазним, але цього разу він заговорив першим.
– Юля, ти ж на мене ображаєшся, правда? – сказав він, дивлячись мені прямо в очі.
Я мало не впустила чашку. Це було так несподівано, що я не знала, як відповісти.
– Ображаюсь? – перепитала я. – Романе Івановичу, я просто не знаю, як із Вами спілкуватися. Ви завжди такий… відсторонений. Я думала, що я Вам не подобаюся.
Він зітхнув, відставив свою чашку і на мить замовк.
– Це не про тебе, Юля, – сказав він нарешті. – Я просто не вмію бути відкритим. Мої батьки були суворими, вони ніколи не показували ніжності. Я ріс із думкою, що потрібно бути стриманим, що емоції – це слабкість. І коли ти прийшла в нашу сім’ю, я боявся, що ти мене засудиш. Що я не буду достатньо хорошим свекром.
Я слухала, затамувавши подих. Це було перше, що я почула від нього про його почуття, про його минуле. І раптом я зрозуміла, що весь цей час я бачила лише поверхню.
– Я думала, що це я щось роблю не так, – тихо сказала я. – Що я Вам не подобаюся.
Він похитав головою.
– Ти мені подобаєшся, Юля. Ти хороша мама для Софії, хороша дружина для Олексія. Я просто не знав, як тобі це сказати.
Ми сиділи за столом, пили чай, їли теплий хліб, який він сам спік. Уперше за шість років я відчула, що між нами немає стіни. Ми говорили про дрібниці – про Софію, про його любов до риболовлі, про те, як він колись мріяв стати вчителем, але пішов працювати на завод за 15000 гривень на місяць, бо так було «надійніше».
– А ти знала, що я колись пробувала писати вірші? – сказала я, сміючись. – Щоправда, вони були такі собі.
– Ну, це краще, ніж мої спроби малювати, – усміхнувся Роман Іванович. – Олена досі сміється, коли згадує мої «шедеври».
Я розповідала про свою роботу, про те, як важко іноді бути мамою і встигати все на світі. Він слухав уважно, іноді киваючи, іноді додаючи свої історії.
– Юлю, а як ти справляєшся з Софійкою, коли вона вередує? – запитав він. – Вона ж у вас енергійна, як Олексій у дитинстві.
– Ой, Романе Івановичу, іноді я просто ховаюся в кухні з чашкою кави, – засміялася я. – Але вона така розумниця, завжди придумує щось нове.
– Як Олексій, – м’яко сказав він. – Він у дитинстві теж не сидів на місці.
Коли я вже збиралася йти, він затримав мене біля дверей.
– Юля, я радий, що ти сьогодні зайшла, – сказав він. – Мені давно треба було це сказати.
– Я теж рада, Романе Івановичу, – відповіла я, і цього разу моя посмішка була щирою.
Після того вечора наші стосунки не стали ідеальними, але вони змінилися. Роман Іванович почав усміхатися, коли я приходила. Він питав, як справи у Софії, іноді навіть жартував. Одного разу він запропонував разом посадити квіти в їхньому саду, і ми провели цілий день, копаючись у землі, сміючись над тим, як я випадково викопала його улюблену троянду.
– Юлю, ти точно не садівник, – сміявся він.
– Але я стараюся, Романе Івановичу! – відповідала я, і ми обидва реготали.
Олена Петрівна помічала ці зміни і якось шепнула мені:
– Юля, я ж казала, що Роман у нас просто сором’язливий.
– Ви мали рацію, Олено Петрівно, – відповіла я, усміхаючись. – Просто потрібен був час.
Тепер, коли я дивлюся на Романа Івановича, я бачу не холодного свекра, а людину, яка все життя боялася відкритися, але нарешті наважилася зробити крок назустріч. Я зрозуміла, що іноді ми бачимо інших через призму власних очікувань і не помічаємо, що за їхньою стриманістю ховається страх бути неприйнятими.
Ця історія змусила мене задуматися: скількох людей я засуджувала, не знаючи їхньої історії? Скільки разів я вважала когось холодним чи байдужим, не намагаючись зрозуміти, що стоїть за їхньою поведінкою? І найголовніше – як часто ми боїмося зробити перший крок, щоб розібратися в іншій людині?
А що думаєте ви? Чи був у вашому житті момент, коли ви зрозуміли, що помилялися щодо когось? Як ви знайшли спільну мову з людиною, яка здавалася вам чужою?
