– Юлю, ти ж розумієш, що Зоряні зараз важко? – свекруха втупилася на мене, чекаючи, що я погоджуся віддати свої “квадратні метри” сестрі чоловіка. – Їй нікуди йти! Як ти можеш бути такою черствою?
Я глибоко вдихнула, щоб не сказати зайвого.
– Катерино Богданівно, у неї ж є ви з Юрієм Васильовичем. Вона може жити у вашому домі. А у нас, вибачте, своя сім’я, двоє дітей, нам не потрібні сусіди.
– Але їй буде краще тут, у місті! У нас у селі ні роботи, ні перспектив!
– А мені треба втискатися в одну квартиру з вашою дочкою? – я подала голос трохи гучніше, ніж хотіла. – У нас з Андрієм кожен сантиметр простору на рахунку!
– Юлю, ти просто не хочеш допомогти! – свекруха звела очі до стелі, наче шукаючи підтримки згори. – Та це ж тимчасово! Ну скільки тієї жалоби, вона ще знайде собі чоловіка, а поки хай тут поживе.
– Тимчасово? – я скептично всміхнулася. – Ви самі кажете, що в селі немає перспектив. Тож чому вона має звідси поїхати, коли звикне?
– Тому що я так сказала! – відрізала вона.
Я вдихнула й видихнула. Це не вперше ми з Катериною Богданівною зіштовхуємося лобами, але сьогодні вона перевершила саму себе.
Андрій мовчки сидів у кріслі, опустивши голову. Він завжди уникав конфліктів, а особливо з мамою.
– Андрію, скажи щось, – я звернулася до нього.
Він підняв голову, глянув на мене, потім на маму.
– Юлю, ну це ж справді тимчасово, – почав він обережно. – Вона розлучилася, їй треба оговтатися.
– А нам треба жити своїм життям! – я піднялася з дивана. – Чому я маю миритися з тим, що в моєму домі з’являється ще одна доросла людина?
– Бо вона твоя рідня! – вигукнула свекруха.
– Вона вам рідня, а не мені, – різко відповіла я.
Катерина Богданівна стиснула губи.
– Не будь такою егоїсткою, Юлю.
– Егоїсткою? – я аж розсміялася. – А хто про мої інтереси думає?
Настала тиша. Я глянула на Андрія, але він тільки зітхнув.
– Добре, я вас почула, – сказала я спокійніше. – Але я не погоджуюся. В нашому домі не буде ще однієї людини, бо це наш дім.
– Андрію? – мати глянула на нього, сподіваючись на підтримку.
Він заплющив очі, потер лице, а тоді сказав:
– Мамо, Юля права. Ми з дітьми й так у тісноті, а Зоряна… Вона вже доросла, якось розбереться.
Я видихнула з полегшенням.
Катерина Богданівна не очікувала, що Андрій стане на мій бік.
– Ну, раз ви так вирішили… – її голос тремтів від образи. – Але пам’ятайте, що родина має допомагати одне одному!
Вона схопила сумку і різко вийшла з квартири, навіть не зачинивши за собою двері.
Я перевела погляд на чоловіка.
– Ти впевнений, що вона не переконає тебе змінити рішення?
Андрій тільки зітхнув і обійняв мене.
– Не хвилюйся, я все сказав.
Я дуже хотіла йому вірити. Але знаючи, наскільки сильний вплив його мати має на нього, я не була впевнена, що завтра все не зміниться.
А ви як вважаєте, чи повинні родичі поступатися власним комфортом заради допомоги близьким?
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
