— Юлю, я вирішила, що житиму у вас, бо в Наталі квартира затісна для моене — заявила свекруха, заходячи в дім з валізами. П’ятнадцять років вона купувала доньці нерухомість за кордонні гроші, а на мою кухню прийшла господарювати.
Ми з Ігорем разом уже дванадцять років. Починали звичайними студентами, які не мали за душею нічого, крім великих амбіцій та старих рюкзаків. Я завжди знала, що всього в житті доведеться досягати самотужки. Мої батьки прості сільські вчителі, які могли допомогти хіба що мішком картоплі та банками з варенням на зиму.
А от родина Ігоря завжди здавалася мені дещо загадковою. Його мати, пані Ольга, поїхала до Італії ще тоді, коли ми тільки почали зустрічатися. Вона рідко телефонувала, але справно передавала пакунки з кавою та солодощами.
Перші роки нашого шлюбу були непростими. Ми орендували маленьку кімнатку на околиці міста, де взимку на стінах з’являвся іній. Ігор працював на двох роботах, я теж не відставала, беручи додаткові зміни в бюро перекладів. Кожну зароблену копійку ми відкладали в окремий конверт. У нас була мрія — власний будинок із невеликим садом.
У той самий час сестра Ігоря, Наталя, жила зовсім іншим життям. Вона ніде не працювала, постійно оновлювала гардероб і щороку їздила відпочивати на море. Коли я запитувала чоловіка, звідки у його сестри такі кошти, він лише знизував плечима.
— Мати допомагає. Вона вважає, що Наталі важче, бо вона одна з дитиною, — казав він.
Я ніколи не заглядала в чужу кишеню, але іноді було прикро. Ми з Ігорем економили на всьому, навіть у кіно ходили раз на пів року, а Наталя купувала собі дорогу техніку та прикраси. Проте я мовчала, бо це була справа їхньої родини.
Минуло десять років. Завдяки неймовірним зусиллям, безсонним ночам та кредиту, який ми виплатили достроково, ми нарешті звели свій дім. Це було наше місце сили. Світлі стіни, велика кухня, про яку я так мріяла, і три спальні. Одну ми залишили для майбутньої дитини, другу облаштували як кабінет, а третя була гостьовою.
І ось минулого тижня пролунав дзвінок. Пані Ольга повідомила, що повертається в Україну назавжди. Вона сказала, що здоров’я вже не те, сили вичерпалися, і вона хоче спокійної старості. Ми з Ігорем поїхали її зустрічати на вокзал. Жінка виглядала стомленою, але в її очах світилася якась дивна впевненість.
Перші кілька днів вона жила у Наталі. Ми з чоловіком навіть видихнули з полегшенням. Адже пані Ольга п’ятнадцять років надсилала доньці майже всі зароблені гроші. За ці кошти Наталя не лише жила розкішно, а й купила дві квартири в центрі міста одну для себе, іншу нібито на майбутнє дитині. Логічно було припустити, що мати залишиться жити там, де вкладено всі її ресурси.
Проте вчора ввечері пані Ольга приїхала до нас із великою валізою. Без попередження. Без запрошення.
— Юлю, синку, я вирішила, що на старість мені потрібне свіже повітря. У Наталі в квартирі тісно, п’ятий поверх, ліфт постійно не працює. А у вас тут простір, тиша, городчик є. Я вже й речі зібрала, — заявила вона прямо з порога.
Я відчула, як у мене всередині все холоне. Ігор розгублено дивився то на матір, то на мене.
— Мамо, але ми не домовлялися про це. У нас кабінет, ми там працюємо. І ви ж Наталі все життя допомагали, у неї дві квартири, — обережно почав чоловік.
Ольга Іванівна зневажливо підібгала губи.
— Ну то й що, що допомагала? Вона молода, їй треба особисте життя влаштовувати. А я буду вам заважати? Я ж рідна мати. Чи ви хочете, щоб я під парканом ночувала?
— Ніхто не каже про паркан, — втрутилася я, намагаючись тримати голос рівним. — Але чому ви не хочете жити в одній із тих квартир, на які ви заробили важкою працею?
— Наталя здає ту другу квартиру, це її дохід. Ви що, хочете в сестри останній шматок хліба відібрати? Ви ж багаті, у вас оон який палац.
— Цей палац, як ви кажете, збудований нашою кров’ю та потом. Ми жодної копійки ні від кого не взяли. А ви всі гроші віддавали Наталі. То чому тепер ми маємо жертвувати своїм комфортом? — я вже не могла стримувати емоції.
Свекруха сіла на диван і почала витирати очі хустинкою.
— Оце так вдячність. Я сина ростила, недоїдала, а тепер мене в дім не пускають. Ігоре, ти що, будеш мовчати, поки твоя дружина мене виганяє?
Чоловік підійшов до вікна і довго мовчав. Я бачила, як напружені його плечі. Йому було боляче, але я не збиралася здаватися. Це був мій дім, моя фортеця, де я хотіла почуватися господаркою, а не прислугою для людини, яка всі ці роки ігнорувала наші потреби.
— Мамо, Юля права в тому, що це наше спільне рішення. Нам треба все обговорити, — тихим голосом сказав Ігор.
— Обговорювати тут нічого! Я сьогодні залишаюся тут. Ота гостьова кімната мені якраз підійде. Завтра перевезу решту сумок.
Вона впевнено попрямувала до спальні, ніби це був готель, де все заздалегідь оплачено. Я подивилася на Ігоря, чекаючи на його реакцію, але він лише опустив голову.
Весь вечір у домі панувала тиша, яку можна було різати ножем. Я не могла заснути. У голові крутилися думки про те, як несправедливо влаштоване життя. Хтось віддає все одній дитині, а на старість приходить до іншої, бо та виявилася успішнішою.
Вранці я почула шум на кухні. Пані Ольга вже господарювала там.
— Юлю, я тут переставила банки з крупами, бо так незручно. І фіранки треба випрати, вони занадто темні, світло затримують.
— Не чіпайте моїх речей, будь ласка. Я сама розберуся, що і де має стояти, — відповіла я, ледве стримуючи крик.
— Ой, яка ти нервова. Це все від того, що ви тільки про гроші думаєте. Треба бути добрішими.
Тут у кухню зайшов Ігор. Він виглядав так, ніби не спав усю ніч.
— Мамо, я поговорив із Наталею. Вона сказала, що не проти, щоб ти жила у нас, бо їй дійсно потрібно здавати квартиру.
— Ось бачиш! Навіть сестра розуміє, — зраділа свекруха.
— Але я не згоден, — раптом твердо сказав Ігор. — Ти всі ці роки інвестувала в Наталю. Ти купувала їй нерухомість, одяг, забезпечувала її дитину. Ми з Юлею вигризали свій добробут самі. Це несправедливо — користуватися плодами нашої праці, віддавши все іншому.
Ольга Іванівна завмерла з ложкою в руках.
— Ти що, виганяєш рідну матір?
— Я пропоную варіант. Ти живеш у тій квартирі, яку купила. А якщо Наталі потрібні гроші, нехай іде працювати. Їй уже тридцять п’ять років.
— Та як ти смієш! Вона ж твоя сестра! У неї дитина!
— У нас теж скоро будуть діти. І їм потрібен спокійний дім, а не постійні конфлікти через те, хто в домі господар.
Свекруха почала збирати речі, вигукуючи прокляття та звинувачуючи мене в тому, що я налаштувала сина проти неї. Вона поїхала, грюкнувши дверима так, що мало не посипалася штукатурка.
Здавалося б, ситуація вирішилася. Але минув тиждень, і почалося те, чого я боялася найбільше. Усі родичі, сусіди та знайомі почали телефонувати Ігорю та мені.
— Як ви могли? Бідна жінка стільки років на чужині гарувала, щоб дітям допомогти, а ви її на вулицю? — кричала в слухавку тітка з іншого міста.
Навіть на ринку мене зупинила колишня сусідка і почала повчати, що батьки — це святе. Пані Ольга розіграла справжню виставу, виставивши нас монстрами. Вона не розповідала нікому про дві квартири Наталі. В її версії історії вона повернулася ні з чим, а “багатий син” відмовив у притулку.
Ігор став похмурим. Він бачить, як на нього дивляться колеги, до яких теж дійшли чутки. Наталя ж мовчить і продовжує здавати квартиру, отримуючи пасивний дохід і спостерігаючи, як руйнується репутація її брата.
Вчора Ігор сказав мені.
— Юлю, можливо, ми дійсно вчинили занадто різко? Може, варто було пустити її хоча б на зиму?
Я дивлюся на нього і розумію, що якщо я зараз поступлюся, наше життя перетвориться на пекло. Вона ніколи не піде звідси добровільно. Але і бачити, як чоловік карається почуттям провини, мені теж нестерпно.
Ця ситуація розколола нашу родину на два табори. Одні вважають, що ми маємо рацію, захищаючи свої кордони. Інші таврують нас ганьбою. Але де та межа між синівським обов’язком та власним правом на щастя?
Чи варто допомагати тим, хто все життя тебе ігнорував, але згадав про твій існуючий добробут лише тоді, коли йому стало вигідно?
Як би ви вчинили на нашому місці? Чи дозволили б ви родичу, який роками інвестував лише в одну дитину, претендувати на майно іншої?
Напишіть свою думку в коментарях, для нас це дуже важливо, щоб зрозуміти, чи правильно ми чинимо.
І якщо вам відгукнулася ця історія, будь ласка, поставте свою вподобайку, це допоможе поширити цей життєвий досвід серед інших.
