Мій чоловік завжди почувається таким жалюгідним, коли ми відвідуємо моїх батьків. Останній раз він сів у автівку і відвіз мене додому, а моїх батьків так образив, що ті досі не можуть прийти до тями.
З Юрою ми одружені три роки, дітей в нас поки немає.
Мої батьки живуть на Закарпатті, а ми з чоловіком в Києві. Кожен з нас має роботу, ми зайняті люди, тому не часто навідуємось до моїх рідних. Зазвичай це на Великдень і Різдво, ну і на ювілеї. Однак кожного разу, коли ми нарешті зустрічаємось, мій чоловік почувається дуже жалюгідно вдома у моїх батьків, і це зрештою псує поїздку і для мене.
Я повинна визнати, що ми живемо зовсім по-різному з моїми батьками. Вони живуть у маленькому селі, мають невеличку господарку і вони завжди в русі. В селі, самі розумієте, навіть взимку роботи по вуха.
Мій Юра працює програмістом. Він терпіти не може ось цієї роботи, як він каже, безглуздої в селі: сіно, картопля, огірки та помідори, бо ми все можемо їм купити, лиш би ті не горбатились на городі. Але ж батьки так звикли, їм забери роботу, і вони пропадуть.
А ще, коли ми в гостях у батьків, Юра завжди якось “відключається”. Наприклад, якщо мої батьки зустрічають когось зі своїх знайомих, вони мило знайомлять нас, але мій чоловік або відразу йде геть, або весь час відводить погляд. Коли ми всі сидимо на дивані й розмовляємо, він встає, одягає навушники й працює за ноутбуком.
Я цього всього не розумію, тому що коли ми вдома вдвох, або коли він приїжджає до своїх батьків, він зовсім інша людина. Я його навіть не впізнаю. Він робить це тільки в моїх батьків. До речі, наші стосунки чудові, і коли у нас були проблеми в минулому, ми могли їх обговорити та подолати.
Раніше ми з цього приводу палко сперечалися, і я прекрасно розумію, що батьківська сільська хата для нього не найзручніша. Він може триматися близько доби, а дальше починає мотати мені “нерви”, то то йому не це, то то йому не так…
Потім він відчуває дедалі більший дискомфорт і врешті-решт повністю “вимикається”. Якби у нього були якісь бажання, якби він хотів щось допомогти, мої батьки були б відкриті до цього, але здається, що він просто хоче повернутися чимшвидше в Київ.
Останній раз ми були в селі на Різдво. Перед Святвечором мама, як завжди, готувала вечерю, а я їй допомагала. Якраз справа дійшла до пампушків з маком. Я цього робити не вмію, тому ліпила вареники. Мама ж замішувала тісто. В цей момент зайшов Юра, і побачив, як його теща руками перебирає це тісто. Юра був сильно здивований, чого мама це робить руками, що він в тій хаті нічого їсти не буде.
Хочу наголосити, що мама ще не стара жінка. Вона досить чистоплотна. В хаті завжди прибрано, хоча роботи з господаркою завжди хватає.
А ось мама Юри велика панянка. Вони з чоловіком живуть в місті. Свекруха не сильно старається біля плити стояти. Переважно купують різні напівфабрикати, а про “возню” з тістом, я взагалі мовчу, це не її “фішка”. Тому то Юра і не зрозумів мою маму, бо ніколи такого не бачив. Я, якщо і печу щось, то замішую все міксером.
Закінчилося все тим, що святковий настрій був зруйнований. Мамі було неприємно, що зять таке сказав. Ми ледь протримались в селі до Марії, і поїхали до Києва. Але ж я так рідко бачуся з батьками…
Справа в тому, що я розгубилася, я дуже засмучена, я не заслуговую цього. Я боюся, що єдиним спогадом про цю подорож у мене залишиться те, як Юра почувався нещасним, і тому ми при першій же можливості поїхали додому.
Я дуже люблю свого чоловіка і своїх батьків. Вони хороші люди. Я просто хочу, щоб усі дружили та добре проводили час. Я прошу занадто багато? Я не розумію, що в цьому поганого.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
