– Юро, ти що, жартуєш? Ти справді думаєш, що можеш хвалитися перед друзями, як ти мене тримаєш на короткому повідку з тими грошима? Я почула все по телефону – як ти кажеш, що “Галя слухняна, а якщо ні, то переконаю”. Це ж не партнерство, це контроль!
Я стояла в коридорі нашої трикімнатної квартири в центрі Вінниці, тримаючи телефон, який щойно відклала. Юра сидів у вітальні на дивані, гортав планшет з таблицями витрат, ніби нічого не сталося. Ми щойно вечеряли – картопля з котлетами, як завжди по середах, – а я вийшла подзвонити подрузі, і тут його голос з кухні: розмова з кентом по гучному зв’язку. Я завмерла за дверима, бо слова подіяли, як холодна вода.
– Галю, ну ти ж перебільшуєш, – відповів він спокійно, не підводячи очей від екрана. – То ж жарт був з Вовчиком. Ми всі так базікаємо, чоловіки. Ти ж знаєш, я для нас стараюся – рахунки веду, економлю. Спільний рахунок для того й робили, щоб разом вирішувати. А ти відразу образу.
– Жарт? – я підійшла ближче. – Ти кажеш, що “затягнемо паси, і вона погодиться”, ніби я якась дитина чи працівниця на твоєму підприємстві. Юро, ми одружилися п’ять років тому, двоє дітей, а ти мене змушуєш питати дозволу на кожну гривню? На каву з подругою, на нову блузку Софійці – все “подумати, обговорити”. Це не жарт, це твоя гра.
Він зітхнув, поклав планшет на стіл і встав, ніби хотів обійняти, але я відступила крок.
– Добре, Галю, не кип’ятися. Давай сядемо, поговоримо як дорослі. Ти ж розумієш, зараз часи важкі – інфляція, ціни ростуть. Я не хочу, щоб ми в боргах загрузли. Ти в бібліотеці працюєш, половина ставки, а я на фірмі з ранку до ночі. То й логічно, що я контролюю. Але ти можеш просити, скільки треба.
Я похитала головою, бо слова застрягли в горлі. “Просити” – отаке слово. Повернулася і пішла до спальні, зачинила двері. Тієї ночі спала погано, а на ранок вирішила: досить. Але то було тільки початком усвідомлення, як усе склалося.
Мене звати Галина, мені тридцять вісім, і я звичайна жінка з маленького міста, яка все життя намагається тримати баланс між роботою, сім’єю і своїми мріями. Працюю в міській бібліотеці – видаю книги, веду гурток для дітей, половина ставки, бо Софійка ще маленька, чотири роки, а Богданко – шість, ходить до садка. Зарплата скромна, але я люблю свою справу: запах старих сторінок, розмови з читачами про нові романи.
Юра – мій чоловік, сорок два роки, менеджер на будівельній фірмі, заробляє добре, планує все по пунктах. Зустрілися ми вісім років тому на весіллі спільного друга – він у костюмі, я в простій сукні, танцювали під “Океан Ельзи”.
Через рік одружилися – скромно, в кафе з родичами, без зайвого шуму. “Ми команда”, – казав Юра, і я кивала. Перший рік жили на орендованій двокімнатній, копили на свою. Коли Богданко народився, Юра запропонував: “Давай відкриємо рахунок спільний, Галю. Все в одному місці, прозоро. Я поведу, бо в цифрах розбираюся”.
Я погодилася без питань – довіряла йому, як собі. “Хороша ідея, – сказала я. – Разом легше”. Перевели зарплати туди, платили комуналку, купували продукти. Спочатку все гладко: він показував таблицю в Excel – “дивись, скільки зекономили на місяць”. Я сміялася: “Ти як бухгалтер”.
Але поступово змінилося. Коли Софійка з’явилася, витрати зросли – пелюшки, іграшки, лікарняні. Я хотіла купити Богданкові нову куртку на осінь – 1500 гривень. Пішла в банк, а там: “Пані Галино, для зняття понад тисячу потрібен підпис другого власника”. Я подзвонила Юрі на обідню перерву.
– Юро, привіт. Хочу куртку Богданкові взяти, рахунок зняти. Підпишеш?
Він помовчав хвилину.
– А скільки? 1500? Галю, може, подешевше знайдемо? Зараз проекти затягнулися, зарплата з затримкою. Давай обговоримо ввечері.
Я ковтнула, бо стояла в черзі з людьми, які дивилися співчутливо.
– Добре, ввечері. Але куртка потрібна, холодно вже.
Ввечері він подивився на чеки: “Давай половину знімемо, решту я додам з кишені”. Я погодилася, бо не хотіла сцени. Але то було перше “але”. Потім – кава з подругою Оксанкою після роботи, 200 гривень. “Галю, ти що, забула? – сказав він по смс. – Ми ж казали, непотрібне скоротити”. Я відмовилася від кави, сиділа в бібліотеці до закриття.
Родина помічала. Брат мій, Василь, приїжджав на вихідні з дружиною Мартою, бачив, як я рахую копійки перед покупками.
– Галю, ти чого така напружена? – спитав він одного разу, коли ми на кухні чай пили, а Юра з Богданком у кімнаті гралися в конструктор.
– Та Юра все контролює, Василю. Рахунок спільний, але без його “ок” – ні кроку. Хочу блузку собі – “подумати”. Дітям іграшку – “чи треба?”.
Марта почула, втрутилася з вітальні.
– Галю, то не нормально. У нас з Василем окрема кишеня для кожного. Спільний – тільки на комуналку. Поговори з ним.
Я зітхнула.
– Поговорю. Але він каже, для добра нашого.
Василь кивнув.
– Для добра – то ок, але ти ж не служниця. Ти жінка, мати. Пам’ятаєш, як ти колись на фестивалі танцювала до ранку? А тепер – рахунки ведеш.
Я посміхнулася сумно. Так, пам’ятала: до шлюбу я любила виїзди на природу, концерти, спонтанні поїздки до Львова на вихідні. З Юрою то зникло – “планувати треба, бюджет”. Але я мовчала, бо любила його: надійний, з дітьми грається, дім тримає.
Оксанка, подруга з бібліотеки, теж радила. Ми сиділи в парку з дітьми, годували качок.
– Галю, ти ж не щаслива. Юра добрий, але цей контроль… Ти питаєш дозволу на каву, ніби школярка. Відкрий свій рахунок, переведи зарплату туди. Хай він платить за дітей, а ти – за себе.
Я похитала головою.
– А якщо образиться? Сім’я ж розпадеться.
Вона взяла за руку.
– Сім’я – то довіра, не ланцюг. Ти ж не злодійка, щоб ховати. Просто рівність.
Я думала про то ночами. А потім – той дзвінок, що все перевернув. Юра говорив з Вовчиком, своїм приятелем з фірми: “Так, Галя слухняна, брат. Скажу – “економимо”, і вона погоджується. Дітям купує тільки необхідне, собі – нічого. А як ні – то переконаю, як завжди”. Я стояла за дверима, бо пішла за водою. Не жарт – реальність. Того вечора й вийшов той діалог.
Після тої розмови минув тиждень тиші. Юра приносив квіти, казав: “Вибач, Галю, то було несерйозно”. Діти бігали, сміялися, а я всередині кипіла. Пішла в банк одна, відкрила рахунок на себе. Перевела зарплату – 8000 гривень на місяць, не багато, але своє. Ввечері сіла за стіл, коли діти спали.
– Юро, нам треба поговорити. Серйозно.
Він сів навпроти, налив чаю.
– Про що, люба? Про той дзвінок? Я ж вибачився.
– Не тільки. Про гроші. Про нас. Я відкрила рахунок свій сьогодні. Зарплату туди. Ти платиш за комуналку, дітей – одяг, садок. Я – за себе і частину продуктів. Ніяких “дозволів”. Партнерство, як ти казав.
Він поставив чашку, подивився пильно.
– Галю, ти що, серйозно? Ми ж домовлялися – все разом. А якщо ти витратиш на фігню? Фірма моя ризикована, проекти затягуються. Ти ж не розумієш у фінансах.
– Розумію, Юро. Розумію, що ти мене тримаєш, як дитину. “Переконаю” – то твої слова. Я не витрачаю на фігню – на каву з Оксанкою, на книгу для гуртка. А ти? Ти ж на пінне з Вовчиком не питаєш.
Він мовчав довго, постукав пальцями по столу.
– Віриш, що впораєшся? Діти – наша відповідальність. Якщо розпадемося через то…
– Не розпадемося, якщо ти поважатимеш. Я люблю тебе, Юро. Але не такого – контролера. Давай спробуємо по-новому. Або… подумай.
Він кивнув, але очі уникали. “Добре, Галю. Подивимося”. З того дня – зміни. Я купила блузку Софійці без питань, зняла 500 на каву з Оксанкою. Юра платив за садок, але бурчав: “Дивись, щоб не перевитратила”. Діти не помічали – Богданко малював нам “сім’ю щасливу”, Софійка просила казку перед сном. Василь приїжджав, хвалив: “Молодець, сестро. Марта казала, ти сильна”. Оксанка сміялася: “Нарешті ти посміхаєшся по-справжньому”.
Але напруга лишилася. Юра ввечері дивився таблиці, казав: “Може, все ж спільний? Для єдності”. Я відповідала: “Єдність – не в рахунку, а в довірі”. Минув місяць. Я купила квитки на поїздку до Львова – на двох, для нас з ним, без дітей. “Давай поїдемо, Юро. Як колись, спонтанно”. Він погодився, але з ноткою: “Тільки бюджет не перевищи”. У поїзді сиділи, дивилися у вікно, говорили про мрії. “Галю, я боюся втратити контроль, бо люблю тебе”, – сказав він тихо. Я взяла за руку: “Контроль – то страх. Давай без нього”.
Тепер живемо так: окремі рахунки, спільний бюджет на дітей – таблиця в Google, де обидва правимо. Юра менше бурчить, більше обіймає. Але іноді думаю: чи вистачить? Чи не повернеться все назад? Дівчата, а ви б пробачили такий контроль? Чи відкрили б свій рахунок одразу? Розкажіть, бо я ще вагаюся, чи все гаразд.
