– Юро, у нас синочок, 3800! – радісно оголосила Маринка в трубку.
Я стояв під вікнами лікарні і махав дружині, яка тримала на руках дитину.
– У нас син… я – батько! Маринко, який син, нам же дівчинку обіцяли…
В телефоні повисла тиша, а потім дружина тихо промовила:
– Напевне, помилилися…
Я розвернувся і пішов повз щасливих татусів, які малюють на асфальті освідчення в коханні і запускають в небо повітряні кулі, повз ошатні машини і натовпи родичів біля них біля них…
Я завжди мріяв про донечку, маленьку принцесу. Поки Маринка ходила при надії, малював картини нашого майбутнього, і поруч вона – моя донечка, моя гордість. Я веду її у дитсадочок, вона простягає ручки і біжить до мене, коли я по неї приходжу…
У нас довго не виходило з дитинкою, ми їздили на обстеження навіть до одного іменитого лікаря в столицю, можна сказати, до світила науки, і тільки через п’ять років дружина повідомила мені радісну новину.
– Юро, ти?! – почув я за спиною, обернувся – Павло, мій інститутський приятель.
– Скільки років, скільки зим, Павлику! Радий тебе бачити. Як ти?
– Ось, до матері приїхав, прихворіла трохи, догляд потрібен, вона у мене зовсім сама тут, батька років п’ять як немає вже. Сам як?
– З лікарні йду, дружина народила, хлопчик.
– Вітаю! А ти що, не радий? – посміхнувся приятель.
– Так, радий…
Він озирнувся, побачив кафе за кілька кроків від нас і запросив зайти, поговорити.
– Значить, донечку чекав? А більшість з нас, чоловіків, чекаємо хлопчаків, спадкоємців. А колись моя дружина народила мені замість хлопчика дівчинку.
– До речі як твої? З тобою приїхали?
Павло опустив очі і замовк, а потім подивився на мене поглядом, в якому немов застиги всесвітня туга і відчай.
– Я сам, немає більше у мене сім’ї. Юр, не до місця розмова, у тебе радість.
– Так що трапилося?
– Аварія… не хочу згадувати. Я сам вже два роки, ось думаю до матері остаточно перебратися, роботу підшукаю, ремонт в квартирі зроблю.
Ми ще довго сиділи згадували студентські роки, спільних знайомих, ділилися планами на майбутнє. Я залишив телефон приятелеві і сказав, що він може дзвонити мені в будь-яку хвилину дня і ночі.
Наступного ранку з величезним букетом Маринчиних улюблених півоній і зв’язкою повітряних куль я поспішив до дружини й сина.
– Маринко! – вигукнув я, почувши улюблений голос в трубці – Прости мене! Я дуже радий нашому довгоочікуваному синочку! На кого хоч схожий?
– На тебе, Юро, викапананий ти!
– Правда? Я себе вчора вів як…
– Не треба, я все розумію, – перебила мене дружина – Юр, хлопчик у нас здоровенький, спокійно їсть і спить, а уві сні посміхається. Нас скоро виписують, побачиш сам…
Дітей у нас більше так і не вийшло, потім дружина мені розповіла, що наслідки нородження сина так позначилися на її здоров’ї.
…Минуло двадцять років, Іванко у нас виріс справжнім розумником і красенем, ми його дуже любимо і пишаємося ним, особливо я. Павло став нашому сину хрещеним батьком, я досі вдячний долі за ту нашу зустріч і розмову, яка мені на багато що відкрила очі, а в першу чергу – навчила цінувати і любити всіх тих, хто зараз зі мною поруч.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
