Я опинилася в ситуації, з якої не знаю, як знайти вихід. Мій нинішній, можна сказати, чоловік Сергій (йому 63 роки) почав брати своїх онуків до нас додому.
Але я не дуже ладнаю з дітьми! Я сама ніколи їх не хотіла. А тепер раз на місяць я повинна доглядати за двома стрибунцями. Навіть якщо діти не винні, я не хочу, щоб вони були поруч зі мною.
Вже у п’ятнадцять років я знала, що не хочу дітей. Тоді батьки вважали, що це просто підліткова примха. Я знала, що це не зміниться. Мати дітей для мене було дивно. Я думаю що річ в тому, що нас в сім’ї було – десятеро.
Я друга за списком. Жили ми не багато, і весь час потрібно було собі в чомусь відмовляти. Моя думка не змінилась і сьогодні. Я коли бачу, що якась молода мама міняє своїй дитині підгузок, мене починає смикати.
Можливо саме через такі погляди на життя я і не вийшла в свій час заміж.
Мене завжди дивував ось цей обов’язок піклуватися про когось протягом всього свого життя. Дитину ж потрібно виховати, піклуватися про неї, турбуватися зранку до вечора. Але коли ж тоді знайти час на себе?
Це були основні причини, чому я вирішила не ставати мамою. Крім того, я люблю довго спати, ходжу куди хочу. Я не могла уявити, що мої потреби відійдуть убік.
Звісно, коли я наближалася до того віку, коли всі мої однолітки виходили заміж, дома на мене дивилися косо.
Мама взялася за голову, що вона не розуміє, як це вона ніколи не побачить онуків від мене. Про це було стільки суперечок, що я б краще про це забула. Ніхто в родині не зрозумів мого рішення.
Тато навіть стверджував, що жіноча доля на цьому світі – приводити на світ дітей.
Мені в цей час було не легко. Батькам знадобилися роки, щоб змиритися з моїм рішенням.
У мене було кілька серйозних стосунків. Я навіть вступила в один недовгий шлюб. Мій колишній чоловік пішов від мене саме тому, що я не хотіла подарувати йому дітей.
Він одружився на мені з думкою, що зможе переконати мене стати матір’ю. За роки мої батьки звикли до цього, друзі мене ні про що не питали, і я нарешті заспокоїлася.
Я роками жила сама. Це відчуття свободи зробило мене щасливою. Але через деякий час я почала задумуватися, що з чоловіком на старості літ буде веселіше. У п’ятдесят років я вже не так любила самотність і прагнула любові та підтримки.
Я познайомилася з Сергієм випадково в парку. Він хороший чоловік у роках, який запропонував мені свою підтримку на старості літ.
Ми разом вже четвертий рік. Все було добре, поки у нього не з’явилися внуки. Він часто навідувався них.
Щотижня він показує мені їх фотографії і відео. Я вдавала, що мені цікаво, але насправді ні.
Але зараз діти підросли, Антону чотири, а Анна незабаром святкуватиме другий день народження. Сергій нещодавно придумав, що ми могли б кудись поїхати з його дітьми і онуками.
Це було так раптово, що я погодилися. Одноденна поїздка до зоопарку показала, що я не така вже й сильна.
Антон постійно крутився біля онуків, сюсюкав до них. Маленька Анна весь час плакала. Словом, не відпочинок а казна що. Коли онуки Сергія з нами, вони все руйнують. Вони весь час бігають або скиглять. Вони завжди голодні.
Сергій сам з ними не справляється і просить, щоб я йому допомагала. А я не можу цього зробити.
Ці діти, мабуть, милі, і я б навіть сказала, що я їм подобаюся. Але я їх терпіти не можу.
Це насправді доказ того, чому я не хотіла ставати мамою. Це постійна турбота, а я до неї в тому житті не готова.
Сергій – гордий дідусь, який хоче проводити з ними свій вільний час. Але я не можу до цього пристосуватися. Думаю, він уже догадується, що діти це не моє.
Я вагаюся сказати йому правду просто в обличчя. Але в той же час я знаю, що кращого чоловіка не знайду.
Що робити в такій ситуації?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua