З чоловіком Петром ми живемо у своїй хаті на околиці маленького міста. Ми завжди раді гостям. У нас навіть є спеціальна гостьова кімната. А якщо приїжджає багато народу на якесь свято, ми можемо і своэю спальнею поступитися. Влітку постелити собі на веранді на розкладачках, взимку – на просторому горищі старе ліжко стоїть.
У всякому разі, ми там спали, коли молодші були. Нині нам з Петром обом за 60 років. Та й гостей наразі не так багато. Але якщо раптом приїдуть, ми запросто надамо всім затишний нічліг.
У нас два сини. Молодший Григорій живе поряд. Приїжджає до нас із сім’єю, допомагає. Старший Павло давно під Києвом. Займається бізнесом. Має там двокімнатну квартиру, дружину, сина.
Вони двічі усього гостили у нас. Для них виділили найкращу кімнату, ліжко нове, сніданок на веранді. Все, як годиться. Тільки от із невісткою Аурікою щось спільної мови ми знайти не могли. Вона називала наш район селом. Хоч це й не село, а околиця міста.
Їй нічого не подобалося. Висловлювала сину, що вони не поїхали на море, а тут час проводять. Їй не зрозуміти, що ми взагалі батьки, і це візит до нас, а не просто відпустка.
І ось цієї осені ми вирішили приїхати до них у гості. Ніколи ще не були. Зібралися, сіли до поїзда, заздалегідь попередивши, що їдемо на тиждень. Прибули до них о 5-й вечора. Приємно, що стіл нас зустрів уже накритий, посиділи, побалакали.
Начебто час спати лягати, але куди, не зрозуміємо. Невістка каже: «Спати у нас тут ніде. Ми на тиждень вам замовили готель. Не дорогий, звісно, але переночувати там є де, умови дуже пристойні».
Ми в здивовані. розгублені. Говоримо: «Та навіщо, постеліть нам хоч на підлозі в дитячій, це ж тільки ніч!». І онук просив залишити нас у його кімнаті. Але Ауріка була непохитною. Сказала, що вже орендували, вже сплачено. Поспіть, мовляв, потім приїдете вранці.
Син сів із нами в таксі, довіз. Я бачу, що Паші ніяково за дружину. Але ми промовчали. Готель як за радянських часів: душ і туалет спільний на дві кімнати з сусідами, в кімнаті два ліжка з тумбочками та старим телевізором. Щось на кшталт гуртожитку.
Поспали, але снідати нема де. У кафе поруч дорого. Взяли власним коштом таксі, поїхали назад до дітей. На нас часу у них немає, всі на роботі, онук Богданчик у школі. Надвечір посидимо за столом, і знову нас відправляють у готель спати.
На четвертий день таких поневірянь ми придумали з чоловіком вигадали причину, з якої нам треба їхати додому. Взяли квиток та поїхали. Я всю дорогу назад проплакала. Так було гірко!
Приїхали додому, розповіли всім, як нас прийняли. Молодший син узагалі розсердився, подзвонив брату. Погиркалися. Та й багато хто у осад випав від гостинності. А ось одні наші «сучасні» друзі сказали, що це нормально за сучасними столичними мірками. Не самі ж ми, мовляв, платили за номер.
Ага, а за таксі туди й назад? Та й взагалі, ми ж батьки. Ми своїм мамам та татам стелили на своєму ліжку, а самі спали на підлозі. І це я вважаю за нормальне.
І все ж таки якось мені не зручно стало за свою поведінку. Я ж після нашого візиту перестала толком із сином спілкуватися. Тільки короткі дзвінки у справі та і все.
Пишу, щоб почути ще думки від людей. Чи варто мені вибачитись перед невісткою? Чи просто висловити Ауріці усе, щоб поставити її на місце? Адже я відкрито тепер її ігнорую. Якось син запитав, чи не ображені ми на них. Я відповіла ухильно, мовляв, а як вони самі гадають? Павло нічого не відповів, зам’яли розмову.
Передаю привіт через сина лише онукові. Ім’я невістки навіть вголос вимовляти немає бажання. Більше до них не поїдемо. Але якщо ви мене переконаєте, що така гостинність зараз – це нормально, то я хоча б вибачуся, корона з мене не злетить.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
