З дружиною Людмилою жили 7 років у щасливому шлюбі. На вигляд – зразково-показова сім’я: я успішний керівник, дружина домогосподарка, красуня-дочка, величезна дворівнева квартира в центрі міста, два шикарних автомобіля… Мені заздрили багато хто, а тепер я заздрю їм.
Дочка підростала, і я подумав, що непогано було б, якби у нас з’явився ще малюк. Я завжди любив дітей і вважав, що щаслива родина – це велика сім’я. Мені здавалося, що моя дружина поділяє мою думку.
Але коли я запропонував це Люді, вона сприйняла в штики:
– Ні і ще раз ні! Навіть і думати забудь!!! – категорично заявила вона.
Такої відповіді я взагалі не чекав. Всі мої спроби поговорити з нею закінчувалися скандалами, конструктивного діалогу не виходило – вона завжди починала кричати і хряскати дверима.
Я вирішив діяти здалеку: підкидав їй журнали з малюками, запрошував її в гості до моїх колег, у кого двоє дітей і більше. Але всі мої спроби були марні.
Зробивши все можливе і неможливе, я зважився на серйозну розмову з її матір’ю. Може у неї щось там було у дитинстві неприємне, а я на неї так тисну?
Теща Марія Олександрівна завжди зустрічала мене дуже радо. Зателефонувавши їй і домовившись про зустріч, я посміхнувся. Уявив, як вона метушиться на кухні, готуючи для мене всілякі пироги і пиріжки, голодним від неї ніколи не вдавалося піти.
Я не помилився. Коли приїхав до неї, я побачив, що стіл ломиться від випічки, а вона, щаслива і задоволена моїм візитом, весело цікавилася у мене:
– А Людочка з Настусею чому не приїхали? Я так за вами всіма скучила!
– Про вашу дочку я і хотів поговорити, – сумно відповів я і розповів про свою проблему.
Вислухавши мене уважно, Марія Олександрівна сиділа хвилин 20 мовчки. По ній було видно, що вона знає щось таке, чого тільки я один не знаю.
– Владиславе, це не моя справа. Це таємниця Людмили… Але я не можу більше приховувати – нарешті відповіла вона. – Справа в тому… мені так складно говорити про це… Але думаю так чесніше буде – ти не можеш мати дітей. Твоя мама ще до вашого весілля попередила нас. Настя не твоя дочка. Люда не винна, вона хотіла як краще, вона і тебе не хотіла втрачати і радість материнства хотіла відчути. Прости її…
Я мовчки встав і пішов.
Приїхавши додому, я довго не наважувався зайти в квартиру. Там чекала мене маленька дівчинка, яка мене вважає своїм татом і дуже любить мене.
Я не сказав дружині, що все знаю.
Для мене моє тепрішнє, яке у мене є сьогодні, набагато важливіше минулого, нехай там був і обман. Я люблю свою родину і, попри все, Людмилу.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
