З дружиною попрощався рік тому назавжди, самотньо мені. Взяв оце відпустку, їду зі свого села на Полтавщині до донечки у столицю на новорічні свята.
Попутниця в поїзді трапилася тою ще панночкою вишуканою, вся така з себе розцяцькована. Носик свій верне. Губки закопилює, мовляв, сільські понасідали в поїзд, їжої своєю розпахлися на все купе. А вона вся така у “дольче габана”.
Посидів я, поїв, зібрав свою нехитру їжу і склав її на краєчок столу. Звільнив місце їй, так би мовити. Може, вона там буде своїх омарів із крутонами їсти та ігристим запивати? Ліг, аби не заважати. З нею майже не розмовляємо. Ну так, якимись загальними фразами перекидаємось. І спати я ліг десь о десятій вечора, а що ще в поїзді робити?
Вночі я прокидаюся, а вона розклалася на столі. Сидить їсть. Мою. Курку. І мої. Сало. Яйця. Побачила, що я дивлюся.
Говорить:
– Ой, вибачте будь ласка, ви так своєї їжею тут пахли, що я не втрималася і вирішила теж поїсти.
– Та смачного, – тільки й кажу.
Так я думав, що вона, наче Дюймовочка, півзернята їсть, а вона все доїла! У результаті, снідав я вже чаєм і вафелькою від провідниці.
Ось така історія про попутницю у поїзді трапилася.Але я радий, що та дитина хоч продуктів нормальних поїла, видно, не часто їй така нагода випадає.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
