З двоюрідною сестрою Іванною я близька з дитинства. Колись наші будинки стояли поряд. Жили ми у мальовничому українському селищі. Талантів у Іванки з дитинства було не злічити! І вчилася добре, і перша співачка у школі, а вже з 15 років стала чудовою кравчинею.
У 1960-ті роки в школах приблизно з сьомого класу вчили крою та шиття. Вчителька праці Олександра Степанівна навчила нас шити спідниці «сонце клеш», сукні з рукавом тощо. Іванна всі ці премудрості освоїла найкраще.
Таке вміння шити, як на мене, вплинуло на її долю. І може бути, не на краще. Хочу зауважити, що вмілим рукам Іванни дуже заздрила наша однокласниця Тоня. Побачить щось новеньке на моїй сестрі – і давай швидше фасон переймати.
Ми виросли, роз’їхалися містами, але влітку багато хто повертався в селище на канікули.
Іванка навчалася на інженера в Харкові і тепер уже дивувала незвичайними вбраннями своїх однокурсниць. Запам’яталося її плаття з набивного ситця з відкладним суцільнокроєним великим коміром.
І треба ж було побачити цю сукню Антоніні! Зачастувала в гості до сестри, і щоразу те саме: віддай сукню. Іванка пропонувала викройку дати, але Тоні подобався не тільки фасон, а й забарвлення тканини. Крепдешин тоді багатьом був не по кишені, штапель виходив з моди, а тут – ситець такого забарвлення, що не поступиться дорогим тканинам.
– Я виходжу заміж, – переконувала Антоніна. – Хочу, щоб наречений з мене не зводив очей.
До речі, Іванна теж заміж збиралася і сукню вважала за щасливу, бо в ній зі своїм нареченим Сашком познайомилася.
Але зрештою, вона віддала сукню Тоньці, а ту не збентежило, що вона була ношена. Приїхала Іванна на навчання восени, а нареченого і слід загув. Дізнавшись про це, Іванкина мама сказала:
– Не треба було плаття віддавати.
– Та забобони все це, не тому Соко від мене пішов, – заперечила сумно дочка.
– Багато ви, молоді, знаєте, – відказала мама. – Старі люди давно помітили: нічого не можна знімати з себе перед весіллям і дарувати навіть близьким людям. Особливо не можна дарувати намисто та сережки. Все це – подароване щастя. Ось таке існує народне повір’я. Ти своє, доню, Антоніні подарувала.
Може, й справді сестра своє щастя віддала? Іванна пізніше вийшла заміж за іншого хлопця, але пам’ять про своє перше кохання зберігає досі. Дітей у Іванни і її чоловіка немає, а Тоня – мати трьох синів.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
