fbpx
життєві історії
З дитинства дача і робота на землі – моя кара. Кожна весна – копай ділянку. Потім потрібно садити всілякі дурниці, потім це все прополювати, поливати… Я вироста і вирішила: досить, мішки картоплі не варті витраченого часу і здоров’я! І ось, перед весіллям я випросила у батьків «весільний подарунок» – дачу. У перший же рік нашого спільного життя чоловік зробив мені подарунок, остаточно вирішивши дачне питання. Частину ділянки він заасфальтував, а більшу частину – засіяв травою і посадив кілька дерев. Батьки: “Як же так! Без картоплі? Без зелені і помідорів? Що взимку будете робити?”

З дитинства я сприймала важку роботу на дачі як неминучу кару. Від неї не можна було втекти! Кожна весна – копай ділянку. Я з батьками, плюс три лопати, плюс цілий день рабської праці від зорі до зорі – і ділянку перекопано.

Потім цілий тиждень все болить так, що вночі заснути не можеш, зате справу зроблено! Далі потрібно садити всілякі дурниці, потім це все прополювати, поливати. Потім – збір врожаю. Потім знову все потрібно перекопати на зиму. І так – з року в рік.

Цей тяжкий труд з дитинства став даністю, частиною буття. Хоча я неодноразово замислювалася: а навіщо це все потрібно? На дачі у нас непоганий будинок, там не те що відпочивати – там жити можна! Тільки от навіщо ці постійні вправи в сільському господарстві? Кому потрібні ці рольові ігри в трудівників полів? Ці мішки картоплі не варті витраченого часу і здоров’я! Ми ж не в епоху натурального господарства живемо. Краще робити те, що ти вмієш робити найкраще! Це аксіома, інше можна купити.

Але достукатися до розуму своїх батьків я не могла. Виховані в роки тотального дефіциту, вони не чули голос розуму. Навіть коли зі здоров’ям у них стало зовсім погано, вони вперто їхали на дачу, виконувати трудову повинність, ярмо якої добровільно накинули собі на плечі. Мені нічого не залишалося, як впрягатися в міру сил разом з ними.

Але потім ситуація різко ускладнилася. Я вчилася в інституті, почала зустрічатися з хлопцем, незабаром ми одружилися. Коли ми ще зустрічалися, мій хлопець став допомагати мені і батькам на дачі. І дуже швидко прийшов в жах від цього заняття.

Ні, він не білоручка – він автомеханік, кузовщик, важка праця для нього повсякденна реальність. Але у нього ця праця має зовсім інший фінансовий еквівалент. Тобто працювати безкоштовно, тим більше так каторжно, він не звик і я його чудово розумію.

І ось, перед весіллям, поговоривши зі своїм нареченим, я випросила у батьків «весільний подарунок» – дачу.

Це і так назрівало – сил обробляти землю у батьків не було вже ніяких.

У перший же рік нашого спільного життя чоловік зробив мені подарунок, остаточно вирішивши дачне питання. Частину ділянки він заасфальтував, а більшу частину – засіяв травою і посадив кілька дерев.

Батьки вийшли з себе. Як же так! Без картоплі? Без зелені і помідорів? Що взимку будете робити?

А нічого. В магазинах все є. Зате дача тепер – місце, куди я їжджу з задоволенням! Просто відпочити.

Поступово це почало доходити і до батьків. Не минуло й чверті століття… Тепр у нас на нашій дачі – райський куточок: квіти, альтанка, шашлики, крісла гойдалки. Жаль тільки, що батьки лише зараз зможуть цим насолодитися, а могли б це робити вже багато років!

Автор: Альбіна

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook