fbpx
життєві історії
З Іриною ми були подругами ще зі шкільної лавки, тому й не дивно, що вступили в один і той же університет. Не скажу, що жили ми заможно, батьки як могли, нам допомагали. Самі розумієте: студенти, гуртожиток, гулянки, словом, весело і безтурботно проводили свій вільний час, поки одного дня не стався цей випадок, який і перевернув моє життя з ніг на голову. Ми того дня поверталися з супермаркету. В руках по круасану і по йогурту

З Іриною ми були подругами ще зі шкільної лавки, тому й не дивно, що вступили в один і той же університет. Не скажу, що жили ми заможно, батьки як могли, нам допомагали. Самі розумієте: студенти, гуртожиток, гулянки, словом, весело і безтурботно проводили свій вільний час, поки одного дня не стався цей випадок, який і перевернув моє життя з ніг на голову. Ми того дня поверталися з супермаркету. В руках по круасану і по йогурту.

Ніколи не забуду цей день… Ми з подружкою, ще студентами, йшли з супермаркету до себе в гуртожиток. Раділи новому життю як діти.

Жартували, сміялися і все нам було ні по чому! В голові тільки радість, безтурботні думки. Купили ми з нею по баночці йогурту і по круасану.

Ірина вже встигла відкрити, і майже допити половину баночки, а я тільки відкривала, як нам на зустріч, не знаю навіть звідки кинувся бомж.

Прям кинувся до нас під ноги, і трясучись, не відриваючись, жадібно дивився на їжу! Видно було, що він робить зусилля над собою, щоб не вихопити їжу з моїх рук!

– Сестричко, дай поїсти… – Господи, цей голос… цей слабкий глухий голос, так і стоїть в моїй пам’яті.

Я не могла і слова вимовити! У мене перехопило подих, я дивилася на нього, напевно навіть не моргаючи!

Це було дуже дивно для мене, мені здавалося, що зараз я готова віддати йому всі речі які у мене є, а не тільки їжу!

Звісно, я відразу ж віддала і йогурт і круасан. Він вчепився в це все і жадібно не жуючи став ковтати, при цьому трясучись усім тілом. Ірина, з такими ж переляканими очима, теж підійшла і віддала свою вже надкушену їжу.

Він їв так як ніби ніколи в житті не тримав і крихти в роті! Бідна людина, скільки ж він голодував? Тиждень, а може й місяць?

Від нього сильно пахло, вогкість, громадським туалетом… одяг не мав жодного виду, а на обличчі та голові були величезні болячки, і весь він був покритий мохом!

Ви бачили коли-небудь таке?

Я поклала в його кишеню свої останні 200 гривень і ще якусь дрібницю. Не знаю чи помітив він, тому що він їв з жадібністю, боячись що хтось відбере і очі були божевільні від пережитого голоду…

Далі ми йшли серйозні і задумливі, обидві мовчали.

Знаєте, це був день повної нашої протилежності – красивого, веселого і яскравого життя.

Після цього випадку почалася моя волонтерська діяльність саме з бомжами, але це вже геть інша історія…

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page