З Італії я повернулася о 6 годині ранку. Чемодани тихенько залишила в коридорі, лише витягла новенький багряний халат. В мене було змішане передчуття. З одного боку щастя, що ось-ось я побачу кохану людину, а з іншого – його реакція, адже Андрій постійно наголошував, що повертатись ще рано. – За що ми жити будемо? Все дорожчає! – Але за дверима мене чекав сюрприз. Його слова: – Все не так, як ти зрозуміла, – ніби довгим тунелем доходили до моєї голови
Андрій був красенем, за яким бігало пів школи. Я пам’ятаю, як він зустрічався з моєю однокласницею, а я тихенько, десь в куточку, заздрила її щастю.
В голові я розуміла, куди мені до неї. Ольга висока, красива, вміла гарно підкреслити свої риси обличчя, і в моді розбиралася. Я ж – сіра мишка, інакше не скажеш.
Але через пів року вони розлучилися, а сам Андрій якось дивно почав до мене “клеїтися”.
Я не могла повірити своєму щастю, коли на моє двадцятиріччя Андрій зробив мені пропозицію.
Весілля відгуляли велике. Гостей було з обох сторін більше 150.
Музики вигравали веселі українські пісні, а мені хотілося плакати, оскільки я розуміла, що мій чоловік не буде пропускати повз себе жодної спідниці.
Як би там не було, я подарувала чоловіку двох донечок. Поки вони були маленькі, чоловік якось старався заробити і принести в дім грошей. Коли я вийшла з декрету і також почала працювати в продуктовому магазині, Андрій вирішив пригальмувати з роботою, а одного дня він прийшов, і сказав, що його скоротили.
Я бралася окрім роботи за любий підробіток, але і цього було мало, щоб забезпечити собі і дітям нормальне життя.
Коли одного дня в наш продуктовий магазин зайшла Оксана, колишня співробітниця, на шпильках, в темних окулярах, з червоною помадою, а головне з дуже впевненим поглядом, я за неї щиро пораділа.
Вона вже більше п’яти років була на заробітках в Італії. Сім’ї в неї не було, тому все зароблене вона тратила лише на себе, і батькам допомагала, що в селі жили.
– Галю, на тобі лиця немає! Геть змарніла! Діти вже дорослі, гайда зі мною в Італію, хоч трішки голову підіймеш.
Це був мій шанс вилізти зі злиднів, яким я скористалася.
Не встигла я оглянутися, як минуло десять років на чужині.
Обом дівчатам я купила по квартирі і ніколи не обділяла подарунками чи просто “конвертами”. Не забувала я і про чоловіка, який так і не знайшов роботу. Я хвалила його за те, що допомагає по можливості донечкам, підтримує нашу квартиру в чистоті. Ми часто зідзвонювались по скайпу, тому я бачила що й до чого.
Коли через деякий час я стала натякати Андрію, що хочу вже назавжди повернутися в Україну, чоловік знаходив сто причин, щоб мене переконати в протилежному.
– Все дорожчає. За що ми тут жити будемо? Ти можеш не думати лише за себе, а про нас? Думаєш мені тут одному солодко живеться?
Я розуміла його, тому продовжувала працювати і надсилати гроші рідним людям.
Діти ще навчалися. Старша Улянка зустрічалася з хлопцем і вже натякала мені, що хоче виходити заміж. Тут я і не стрималася, і нічого не повідомляючи чоловіку, повернулася додому.
Літак приземлився на рідну землю о 4 ночі. Поки я доїхала додому, була вже 6 ранку.
Я уявляла, як відкрию двері в нашу кімнату і побачу його, свого чоловіка, за яким так сумувала.
Зайшла я тихенько. Чемодани залишила в коридорі, лише витягла халат багряного кольору, щоб зняти з себе одяг, який від жари до мене буквально прилип.
Та в спальні мене чекав сюрприз у вигляді Ольги, моєї однокласниці.
– Я все поясню… вигукував мені у слід Андрій. Але його слова долітали до мене ніби через величезний тунель.
Через тиждень часу я знову повернулася в Італію, щоб заробити грошей і собі на квартиру.
Вже шостий рік я живу на своїй Батьківщині в своїй скромній однокімнатній квартирі і бавлю внучат, яких у мене троє.
А Андрій, до речі, як тільки я перестала висилати йому гроші, з Ольгою розбігся, хоча мені доповіли, що разом вони були не один рік.
Ось така моя заробітчанська історія…
Автор – Наталя У
Передрук заборонений
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
