Ольга з Тарасом побралися, коли їй ледь виповнилося 18 років. Кохання нагрянуло, наче сніг на голову. Тільки їхнє весілля організувалося зовсім не через цікавий стан нареченої. Просто вони повірили, що справді створені один для одного.
Олі здавалося, що на її життєвому шляху вже не буде чоловіка, кращого за її Тарасика. Значить, треба хапати птаха щастя за хвіст! Ольга щиро вірила, що які б труднощі не зустрілися на шляху їхньої родини, вони з коханим впораються.
Але з кожним днем адекватність кричала дівчині: «Біжи! Невже ти не бачиш, що це все було помилкою?” Та юна невістка не хотіла прислухатися до свого розуму і продовжувала наполегливо триматися за свого чоловіка.
А той у свою чергу – за мамину спідницю. І це не дивно, адже Галина Вікторівна любила сина найбільше у світі. Батько Тараса так і не спромігся узаконити стосунки з Галиною. Вішав їй локшину на вуха скільки міг, а потім утік. Свою увагу жінка віддавала синові на 100% і так уже вийшло, що розпестила його.
Поки Оля зустрічалася з Тарасом, Галина Вікторівна здавалася їй надзвичайно милою та турботливою жінкою. Але після весілля сталося щось неможливе. Дівчині довелося жити зі свекрухою під одним дахом.
Хоча Тарас був старший за дружину на цілих 5 років, працював і обіцяв, що зніматиме квартиру. Однак його словам не судилося збутися – вони осіли у свекрухи.
Чого Олі тільки не довелося почути, поки вона жила разом із мамою Тараса. Готує дівчина, зрозуміло, погано, одягається теж абияк, чоловіка доглядає так собі і за будинком стежить ще гірше.
Куди б не пішла Оля і чим би не займалася, очі Галини Вікторівни завжди стежили за нею. Батьки Олі, треба сказати, не були раді настільки ранньому шлюбу, але підтримували дочку як могли.
“Якщо відчуваєш, що щось не так, відразу ж повертайся додому”, – запевнила мама Олю перед її весіллям.
І вона таки прийшла. Шлюб з Тарасом протримався трохи більше року. Оля дуже довго плакала і ледве змогла розповісти батькам, чому вона так вчинила.
Виявляється, до щоденних причіпок від свекрухи додавалися ще й невтішні слова чоловіка. Тож дівчина довго прожити не змогла. Їй все ще було неймовірно прикро через свою помилку, але вона знову почувала себе вільною.
– Оль, ти вже вибач, що ми всю твою родину на вуха підняли. Просто не знали, до кого звернутися. У будинок для людей похилого віку не хочеться тітку Галину віддавати, все-таки шкода людину. А Світлана, друга дружина Тараса, взагалі про неї не думає. Не годує навіть і не відвідує! Сказала, щоби до кінця місяця Галини Вікторівни тут не було. Вона будинок спочилого Тараса продаватиме, – щебетала Ользі на вухо сусідка Ірина Миколаївна.
За кілька десятків років Ользі довелося повернутися до хати, з якої вона колись у паніці тікала геть. Молода дівчина змогла відновитись від пережитого, вдало вийти заміж, народити трьох діток. Але тихе та щасливе життя перервав дзвінок.
– Олечко, це Ірина Миколаївна. Сусідка твоя через дорогу, коли ти ще одружена з Тарасом була. Оль, врятуй Галину. Адже їй недовго залишилося.
Тепер Ольга стояла на порозі старої бідної хати. У повітрі запахи старіння, плісняви. Жінка пройшла до кімнати і помітила на ліжку купку старих ковдр. Під ними злякано лежала старенька Галина Вікторівна, притискаючи до себе худу кішку.
Ольга подивилася в очі старенькій, але не могла упізнати ту надміру жваву і владну пані. Старість і тяжке життя висмоктали з Галини всю пиху й гоноровість.
Ольга не могла залишити колишню свекруху під купою дірявих ковдр. Зрозуміло, вона ніколи не забуде про те, що їй довелося пережити через цб жінку в молодості. Але як би вона почувала себе, якби залишила літню бабусю тут, віддавати Богові душу в холоді та голоді?
Хоча, мабуть, найголовніше те, як відреагували нинішній чоловік Ольги та її свекруха.
– Ти маєш рацію, доню, не можна кинути ту жінку напризволяще, – так відповіла Олі нова свекруха.
Нарешті свекруха і життя Ольги однаково добрі і наповнені світлом.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
