Кожна казка закінчується весіллям. Я теж вийшла заміж. Однак сама церемонія була досить далека від романтики. На мені була проста біла сукня, наречений – у костюмі, успадкованому від старшого брата. Ми не дивились один на одного з трепетом. Я вийшла заміж не з любові, а з розуму. Тим не менше, я ніколи не шкодувала про своє рішення.
Після школи я влаштувалася продавчинею в сільському магазині. Робота не легка, однак мені завжди подобався контакт з людьми, та й те, що нікуди їхати не потрібно – словом, все для мене. Моє рідне село було найкраще, я знала його як свою долоню.
Для багатьох пенсіонерів коротка зустріч зі мною, в магазині, була одним з небагатьох контактів з навколишнім середовищем, вони ходили до магазину щодня, і я намагалася виділити хоча б кілька хвилин для короткої розмови з кожним. Надія сяяла на обличчях бабусь та старих людей. У багатьох з них було багато дітей, але вони мали свої обов’язки і повільно, але впевнено забували про своїх батьків.
Я також не була обділена чоловічою увагою. Моє довге каштанове волосся, зелені очі та великі губи були магнітом для багатьох чоловіків. Я навіть отримувала неоднозначні пропозиції одружених чоловіків, які, здавалося, намагалися поводитися як чесні батьки сімей. Але я знала своє. Я відкидала усіх. Відносини з одруженим чоловіком? Це було останнє, що я хотіла.
Поступово всі мої однокласники одружилися. Я не поспішала. Іноді я ходила з кимось на каву, але, мабуть, була занадто вимогливою. Жодна людина не могла запалити в мені іскру. Я живу разом з мамою, вона вже зовсім старенька. Я була пізньою дитиною в сім’ї. Я постійно думаю про неї. Я розумію, що найбільше чого вона хоче, так це те, щоб побачити, як я виходжу заміж, а потім і поняньчитись з онуками.
– Мамо, я поки не виходжу заміж! Але я обіцяю, ти побачиш мене щасливою, – говорила я.
Однак з кожним днем тема заміжжя піднімалася мамою все частіше і частіше.
– Доню, я впевнена, що і батько, там, на небесах, також чекає і молиться, щоб його єдина донька вийшла заміж, не засмучуй нас, будь ласка.
В цей час я почала хвилюватися, але не за себе, а більше за маму. Де ж блукає мій наречений? І тут мені на думку прийшла ідея.
Григорій – старий холостяк, тихий, як береза, який вже давно не дивився на мене, адже я тільки те й робила, що відкидала його залицяння. Він жив на околиці села, працював двірником у школі, не пив, не палив, і був майже на десять років старший мене, але нічого, подумала я… Можливо, він найкращий кандидат, адже мені також вже не 25, і навіть не 30…
Я зупинила свій вибір на ньому, і взялась до роботи. Я не довго ходила кругами, і одного дня просто сказала, що хочу вийти за нього заміж.
– Богданко, ти жартуєш? Ти ж навіть дивитись в мою сторону ніколи не хотіла!
– Так, колись не хотіла, а тепер хочу, – кокетливо відповіла я. – То ти згоден взяти мене в дружини?
Ми одружились за місяць. Мама розцвіла, як та квітка від щастя. Однак після весілля вона почала з кожним днем занепадати. Я навіть не встигла сказати їй, що чекаю дитину, як вона пішла до батька на небеса.
З Григорієм мені було добре. Спочатку я його не любила. Я поважала його як людину. Однак найбільше мене здивувало те, що кохання прийшло пізніше. З часом я дедалі більше цікавилася ним, поки не зрозуміла, що я відчуваю до нього любов.
Ми прожили з Григорієм 30 років разом. Ми виховали трьох дітей і вже няньчимо онуків. Я знаю, що зі мною найкращий чоловік у світі. Хоча спочатку це виглядало геть не так.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – lvivpost
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
