fbpx
життєві історії
З Микитою ми розлучилися, коли Настуні ще й двох рочків не було. Не знаю, де були мої очі, але це вже інша історія. Живу в квартирі зі старенькою мамою. Її пенсії навіть на ліки не хватає. На мої плечі звалилося все: виховання дитини та забезпечення усіх нас з мамою. Добре, що влаштувалась на роботу, де йдуть мені на зустріч. Точніше – йшли. Навіть подумати лячно, що буде після цих “розборок”

З Микитою ми розлучилися, коли Настуні ще й двох рочків не було. Не знаю, де були мої очі, але це вже інша історія. Живу в квартирі зі старенькою мамою. Її пенсії навіть на ліки не хватає. На мої плечі звалилося все: виховання дитини та забезпечення усіх нас з мамою. Добре, що влаштувалась на роботу, де йдуть мені на зустріч. Точніше – йшли. Навіть подумати лячно, що буде після цих “розборок”.

***

Мирослава – мати-одиначка.

Живе зі своєю старенькою нездоровою мамою, виховує дочку п’яти років, працює, практично одна забезпечує всю свою невелику сім’ю. З батьком дитини розлучена давно, допомоги від нього ніякої не отримує.

Загалом, життя у Миросі не свято. Крім як на себе, сподіватися нема на кого.

Дочка ходить в садок, але от лихо – хворіє часто. Лікарняні Мирося прагне не брати, але коли у дитини температура висока, і її на швидкій везуть в лікарню – тут вже нічого не поробиш.

Яка може бути робота. Поки стан не стабілізується, Мирося з дочкою. А там вже бабуся на підхваті, сидить ще днів десять, доліковує дитину. Як би Мирося без мами впоралася – і уявити неможливо.

Треба сказати, на роботі у них обстановка більш-менш демократична, колектив хороший, директор людина непогана. Власне, таку роботу Мирослава і шукала після декрету – платять мало, але зате йдуть назустріч. Втім, навіть їх лояльний директор, здається, вже на межі – у Мирослави постійно проблеми.

– Дівчата говорили, що директор злий на мене вже! – зітхає Мирослава. – У неофіційних розмовах клянеться, що більше жодної баби з дитям такого віку в житті на роботу не візьме.

“Спочатку всі говорять, що бабуся, мовляв, є, сидіти буде на лікарняних, а потім починається – то понос, то золотуха”, – бурчить директор.

Влітку начебто справа налагодилася, дівчинка більш-менш почала ходити в садок. Мирослава вже було зраділа, мама її лягла в лікарню на планову операцію…

І треба ж, знову – у дівчинки температура, кашель і соплі до колін. І подіти дитину нікуди.

У сад не беруть в такому стані, а брати лікарняний Мирослава боїться. Відчуває, що директор вже на межі. Краще не загострювати.

Нічого не вдієш – Мирося тягне дитину з собою на роботу. Ну так, не від хорошого життя. З температурою, з соплями. А що робити. Подруги всі працюють, родичів більше немає, одну дитину не кинеш, маленька ще.

Благо кабінет окремий, від начальства далеко, в кабінеті вони втрьох – тітонька передпенсійного віку, молода бездітна дівчина і Мирося. І тепер ще хвора дитина Миросі, яка буквально розносить кабінет.

Мирося, звичайно, шипить і цикає на дочку, але смирно сидіти на стільчику вісім годин і малювати, напевно, зможе навіть не кожен дорослий.

Звичайно, дитина встає, ходить по кабінету, підходить до дорослих, заглядає через плече, відволікає, задає питання, щось розповідає, жує печиво, розсипає всюди крихти та інше. Мати її просить, вона посидить хвилин двадцять тихенько і знову скаче.

Ніякої робочої обстановки, відверто кажучи.

Літня тітонька невдоволення не показує, а молода вже сказала Миросі, що це не справа.

– А як мені бути? – войовничо стрепенулися Мирослава. – Куди мені дитину подіти накажеш? У дитячий будинок здати?

– Слухайте, ну це мене дратує – шипить молода співробітниця, коли Мирося виходить з кабінету. – Дитячий садок на роботі! Чому ми повинні терпіти? Нехай сама вирішує свої проблеми… Няню найме, я не знаю…

– Ну що ж робити, – зітхає літня. – Її теж можна зрозуміти. Дитину нікуди. І няню найняти вона не може. Не від хорошого життя вона сюди дочку притягла… Потерпи, завтра вже п’ятниця. Ну що там, пара днів! Гріх Миросю ображати, і так їй несолодко в житті.

А в понеділок Мирослава знову з дитиною намалювалася на порозі.

За вихідні доньці не тільки краще, але гірше стало. Ще й вуха розболілися знову. Старенька тільки зітхає, молода ж рве і метає. А до вечора ще й носами захлюпали всі дорослі. У горлі дере, в скронях стукає, кістки ломить, морозить – в загальному, процес пішов.

Ну і молода співробітниця не стрималася, висловила Миросі все, що думає.

І про те, що мужика треба з розумом вибирати, і перш ніж народжувати, думати треба було, а вже перш ніж розлучатися, три рази думати, і дитина її тут нікому не потрібна, працювати неможливо, і хто лікарняний тепер буде оплачувати всьому відділу – не зрозуміло.

Посварилися, в загальному.

– Ну ти і…! – не стрималася Мирося.

— Ах так!

Молода працівниця пішла і привела до кабінету за руку директора. Мовляв, ось подивіться, Валерій Павлович, як в таких умовах можна працювати. А ви з мене ще звіт вимагаєте.

Ледве стримуючи лють, начальство розпорядилося негайно йти з дитиною додому і вирішувати проблеми. День – за свій рахунок. А завтра, мовляв, буде серйозна розмова, бо далі так тривати не може. Або працювати, або ні. Діти у всіх, але всі якось влаштовуються.

Мирослава в сльозах зібралася і пішла з кабінету з дитиною, грюкнувши дверима.

– Ну ось навіщо! – зітхає бабуся. – Що ти наробила! Навіщо тобі цей гріх на душу! Ну потерпіли б пару днів ще, нічого б з нами не сталося… Ось будуть у тебе діти, зрозумієш… Життя, воно довга. Все повернеться бумерангом…

Як взагалі правильно вчинити в такому випадку на місці оточуючих?

Терпіти, мовляв, гріх її ображати, не від хорошого життя вона дитину в кабінет притягла? Зрештою, ну ще тиждень б посиділи, нічого б не сталося. А там би Мирося щось придумала. Бабуся з лікарні виписалася б, наприклад.

Або молода колега права, ніхто нікому не винен, і кожен зобов’язаний вирішувати свої проблеми сам і не за рахунок інших?

Що думаєте?

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page