З одного боку, я знала, що повинна бути тут, в Італії, щоб забезпечити чоловіку і дітям краще життя, але з іншого, я відчувала, що втрачаю найважливіше – сім’ю. Максим говорив так, ніби все добре, але я знала, що між нами щось змінилося. Не сказавши нікому й слова, я повернулася в Україну.
Коли я вирішила поїхати за кордон, мені здавалося, що це єдине правильне рішення. Ми з Максимом перебували у важкому фінансовому становищі – борги, нескінченні рахунки, обіцянки кращого завтра, яких так і не було.
Від’їзд мав бути рішенням всіх проблем. Я планувала приблизно на рік, а потім повернення додому. Я пообіцяла собі, що не дозволю цій розлуці вплинути на нашу сім’ю.
Максим залишився з дітьми, а я поїхала на чужину заробляти на краще життя. Тоді я не знала, наскільки все зміниться. Чим довше мене не було, тим більше я відчувала, що втрачаю зв’язок з ними та із собою. Самотність була неминуча, але я не думала, що це буде так важко.
Спочатку мені було важко, але я намагалася мислити позитивно. Я пообіцяла собі, що не піддамся смутку чи самотності. Я щодня телефонувала Максиму та дітям. Я розповідала їм, як проходить моя робота, що я робила протягом дня, і запитувала, як у них справи вдома.
Максим був втомлений, але підтримував розмову. Він завжди казав, що вони справляються, хоча діти щодня запитували, коли я повернуся. Згодом ці питання стали мене мучити все більше і більше, тому що я не знала, коли зможу виконати свою обіцянку.
Моє життя на чужині було простим і одноманітним. Робота з ранку до вечора, самотні вечори в порожній квартирі, навколо незнайомі люди.
У мене було враження, що я лише гвинтик у великій машині. Кожен день виглядав однаково – я рано прокидалася, швидко снідала і йшла на роботу.
Я дзвонила додому вечорами, але ці дзвінки, які починалися емоційно, ставали все більш рутиною. Ми говорили про буденні речі, але уникали глибших тем.
Максим запитав, як у мене справи, я відповіла, що все гаразд, але внутрішньо відчувала, що це неправда.
– Сьогодні я знову працювала допізна, але заробила додаткові гроші, – сказала я, намагаючись звучати оптимістично. – А як щодо вас? Як діти?
– Все добре, – відповів Максим. Його голос прозвучав трохи байдуже, наче щось змінилося. – Діти питають, коли ти повернешся, але ми справляємося.
З кожним тижнем я почувалася все більш ізольованою. Моє життя за кордоном було порожнім. Я працювала дуже важко, інколи до пізньої ночі, а коли поверталася на орендовану квартиру, на мене чекала лише тиша.
Розмови з Максимом і дітьми стали рідшими й коротшими. Вони були зайняті своїми справами, а я – своїми. Уже не було тих довгих вечірніх розмов, які допомагали мені пережити перші тижні. Тепер Максим іноді навіть не відповідав на телефон, бо діти спали, а він втомився після роботи.
Спочатку я намагалася пояснити це собі. Адже на ньому був будинок, діти і робота. Я розумію, що на довгі розмови у нього не було сил. Але десь глибоко всередині я відчувала, що щось змінюється.
З кожним днем ми все більше віддалялися один від одного. Навіть розмови з дітьми ставали коротшими – запитувала, як там у школі, вони коротко відповідали. У їхніх голосах уже не було тієї радості, коли вони відповідали на мій дзвінок. Я починала боятися, що вони починають жити без мене.
При можливості я почала розмовляти з іншими українськими жінками, які були в подібній ситуації. У кожного з них був подібний досвід. Вони часто розповідали про те, як почали змінюватися їхні родини, як діти звикли до відсутності мами.
Я не хотіла вірити, що те саме відбувається з моєю родиною, але глибоко в серці я відчувала, що це правда. Я почувалася дедалі більш самотньою, ізольованою від найголовнішого – своєї родини. Робота та гроші, які мали нас врятувати, почали здаватися занадто високою ціною за те, що я втрачала.
Наші розмови ставали все більш поверхневими. Максим рідко розповідав про свій день, і коли я розповідала про те, що зі мною відбувалося, він здавався байдужим.
Одного разу я набралася сміливості і вирішила запитати Максима прямо.
– Я відчуваю, що останнім часом ми все рідше спілкуємося, – сказала я під час однієї з наших розмов. – Дітям я не потрібна, як колись?
– Вони звикли, – відповів Максим, і я почула в його голосі смирення. – У них свої справи. Школа, друзі… Ми тут господарюємо, а ти там роби своє.
Ці слова були надто важкими. З одного боку, я знала, що мушу бути тут, щоб забезпечити їм краще життя, а з іншого – відчувала, що втрачаю найголовніше.
Максим говорив так, ніби все добре, але я знала, що між нами щось змінилося. Я почала відчувати, що стаю для них усе менш важливою.
Діти теж перестали дзвонити. Кожен день вже не питали, коли я повернуся. Тепер, коли я подзвонила, вони були дуже зайняті. Можливо, Максим мав рацію – вони звикли до життя без мене. Але це не мало бути так. Мій від’їзд мав бути тимчасовим, він мав нам допомогти, але тепер він почав мене руйнувати.
– Але мало бути інакше, – спробувала пояснити я. – Це мало бути лише на деякий час.
Але Максим не відповів. Я знала, що він не розуміє, що я відчуваю. Наше життя, яке мало налагодитися, потихеньку почало руйнуватися.
Після року самотності я відчула, що більше не можу. Я заробила достатньо, щоб заплатити за найголовніше – розрахуватися з боргами, купити нову техніку в будинок. Але гроші не допомогли мені почуватися в безпеці. Я знала, що якщо залишуся довше, я втрачу щось набагато важливіше, ніж фінансова стабільність. Я втрачу сім’ю.
Я купила зворотний квиток. Я відчула полегшення, нарешті повернувшись додому, але водночас я боялася, що я там побачу. Я ще потрібна Максиму та дітям? Чи я все ще вписуюся в їх життя? Незважаючи на ці сумніви, я знала, що мушу повернутися. Мені довелося відреставрувати те, що зруйнувала моя відсутність.
Я подзвонила Максиму і сказала йому, що повертаюся. Його реакція була холоднішою, ніж я очікувала. Я чекала радості, а він просто сказав, що чекає мене. Це було все. Я сподівалася, що все повернеться на круги своя, коли я повернуся, але глибоко в серці я знала, що ніщо вже не буде як раніше.
Максим привітався зі мною, але його усмішка була вимушеною. Діти хоч і щасливі, але здавалися іншими – дорослішими, самостійнішими. Я почала відчувати, що більше не вписуюсь у їх життя. Все, що колись було нормальним, тепер здавалося мені далеким.
– Я вдома, – сказала я з надією. – Все повернеться на круги своя, так?
– Ми раді, що ти повернулася, – відповів Максим, але в його голосі була віддаленість. – Але вже не так, як було. Ми звикли до іншого ритму.
Ці слова були для мене як холодний душ. Я знала, що щось змінилося, але не була готова втрачати своє місце в родині. Діти вже мали свої звички, а Максим… Максим здавався далеким, наче ми були просто двома людьми, які колись кохали одне одного, а тепер стали чужими.
– Я не знаю, як це виправити, – тихо сказав він, наче не знав, що відчуває.
Я теж не знала. Я повернулася, щоб налагодити наше життя, але тепер я не була упевнена, чи це можливо. Я зрозуміла, що навіть коли ми разом, я можу почуватися самотньою. Максим і діти навчилися жити без мене, і мені довелося знайти спосіб знову стати частиною їхнього життя. Але чи було це взагалі можливо?
Я знала, що попереду мене чекає довгий і важкий шлях відновлення зв’язків, які ослабли під час моєї відсутності. Максим і діти жили в ритмі, який не включав мене, і мені довелося відновити своє місце в їхньому житті. Я не знала, скільки часу це займе, але я була готова спробувати.
Дорогі жінки, перш ніж їхати в ті Італії, Іспанії, та будь-куди на заробітки, добре думайте, чи готові ви на такі ризики.
Миру вам та добра, дорогі мої!
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
