Ну за що це все? Рідний син не хоче зі мною спілкуватися.
Ось так живеш на світі, і ніколи не знаєш, коли виникне ситуація, яка переверне твоє життя з ніг на голову.
У свої 61 я вважала, що прожила хороше і правильне життя. У мене був всього один син Іванко. Йому вже за тридцять, можна вважати, що в житті він також уже прилаштувався. У нього хороша робота, дружина і однорічний синочок.
Але наші відносини з ним дали тріщину. Що я тільки не робила, аби залагодити цю конфліктну ситуацію. Але толку то.
З народження у Іванка були проблеми зі здоров’ям. Іноді йому ставало легше, але було достатнього мінімального холоду і він знову хворий. Його вихованням я, в основному, займалася самостійно.
З першим чоловіком ми розійшлися, відразу після народження сина. А мій другий чоловік у виховання Іванка не втручався, мовляв, це тільки мої проблеми. Тому я була змушена стати малюкові мамою, татом і другом.
Раніше все було добре, але останнім часом він дещо відсторонився від мене, став обурюватися на всі мої зауваження або прохання. Я намагаюся зайвий раз не дошкуляти його своїми проблемами. Але він вважає, що я занадто часто смикаю його без особливої на то потреби.
Останньою краплею стало моя прохання допомогти з електронікою. Після цього він просто піднявся і вийшов з мого будинку. З тих пір ми майже не спілкуємося. Я вже вся змучилася в спробах зрозуміти, чим же я так образила свого Іванка.
Я не напрошуюся на похвалу або звання кращої мами. Мені до неї, чесно кажучи, далеко. Але в свій захист скажу, що я завжди намагалася дати йому все найкраще. Постійно захищала його від різних загроз. Особливо від поганих компаній через які він міг потрапити у великі неприємності.
Але це не допомогло. Мені здається, що не за горами той день коли я втрачу його остаточно. Він нічого мені не розповідає, не приходить в гості. Онука я бачу рідко, та й то завдяки старанням невістки.
Я кілька разів просила її допомогти мені помиритися з сином, але вона завжди відмовляє. Мовляв, це ваші проблеми вирішуйте їх самостійно.
Я не припиняю спроб помиритися з ним, але марно. Найболючіше, що ми живемо практично в сусідніх будинках. Перетинаємося часто, але він завжди робить вигляд, що не помічає мене. У мене опускаються руки, вже не знаю, що ще придумати. Я завжди була зразковою дочкою для своїх батьків, доглядала за ними на схилі років. Ось тільки за що мені така “подяка”?
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – novice.svet24
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
