З появою нашого сина, маленького Данила, моє колись таке перспективне та вільне життя перетворилося на суцільний, сірий лабіринт. Наші стосунки з Андрієм, які здавалися такими міцними, дали глибоку тріщину. І найгірше – ніхто з близьких не простягнув руку допомоги.
Я не шукаю жалю і не прошу матеріальної підтримки. Просто мені потрібно виговоритися, поділитися своєю історією у свої 28 років, розповісти, як я опинилася на межі емоційного вигорання. Можливо, хтось із вас, хто читатиме ці рядки, пережив щось подібне і зможе дати слушну пораду. Я завжди вважала себе сильною, незалежною жінкою, але ніколи не думала, що сімейний корабель може так швидко піти на дно.
– Ти обіцяв, Андрію, що ми зможемо винайняти няню хоча б на дві години ввечері. Я просто мушу закінчити ту графічну роботу, інакше втрачу єдине джерело доходу. Я не можу вже місяць це доробити! – Мій голос тремтів від образи та втоми. Я стояла посеред нашої тісної вітальні-спальні, притискаючи до себе маленького Данила, який знову прокинувся.
Андрій сидів, повністю занурений у свій ігровий ноутбук, і лише знизав плечима.
– Юлю, ну що ти починаєш? Я сказав, що зараз не час для таких витрат. Ти знаєш, що ми відкладаємо на нове авто. Няня – це розкіш. Потерпи ще трохи. Данило спить, ти ж можеш попрацювати, коли він спить.
Я відчула, як мене охоплює нестерпна втома.
– Він спить по 30 хвилин! А потім плаче! Ти не бачиш, що я вже місяць не виходила з дому, не бачила своїх друзів, не відчувала себе нормальною людиною? Моя голова просто не варить! Тобі легко говорити, ти щойно повернувся з тижневого відрядження, відпочив, поки я тут сама була!
– Я не відпочивав, я працював, щоб у нас були гроші на життя! – Він підвищив голос, кинувши погляд на мене. – Я відповідаю за фінанси, і я вирішую, що зараз пріоритет. Навіщо тобі та няня? Ти ж сама хотіла бути фрилансером, сама хотіла сина. Це твій вибір, Юліє. А мені потрібно трохи часу, щоб розслабитися. Мене це теж виснажує.
– Розслабитися? А я коли маю розслабитися? Уночі, коли я годую його тричі? Чи вранці, коли я готую тобі сніданок, прибираю, а ти навіть не можеш винести сміття чи прибрати свій посуд? Я не машина, Андрію! Це наше спільне життя, і ти від нього повністю усунувся.
Він зітхнув, закрив ноутбук, і демонстративно попрямував до виходу.
– Послухай, не роздувай конфлікт. Я домовився з колегами поїхати за місто, риболовля. Це на всі вихідні. Мені потрібен простір. Я повернуся в неділю ввечері.
– На всі вихідні? А я? Знову сама? Ти не можеш просто сказати – “ми разом поїдемо” чи “я залишуся”? Або хоча б “я посиджу з сином, а ти вийдеш кудись”?
Він уже накинув куртку.
– Не можеш? Тоді викликай свою маму. Ти завжди кажеш, яка вона у тебе незалежна і готова допомогти. Ти ж сильна, впораєшся. І не роби з мене негідника. Я не винен, що ти не можеш впоратися з одним немовлям. – Він відчинив двері, навіть не поцілувавши мене, і зник за ними. Я залишилася одна, і відчула, як моє серце стискається від болю і самотності.
У свої двадцять я була повністю зосереджена на кар’єрі. Я працювала графічним дизайнером, мала своє невелике, але перспективне діджитал-агентство. Я постійно подорожувала світом, працювала з клієнтами з різних країн і жила у власному ритмі. Я ніколи не думала про шлюб, вважала це архаїзмом. Моє життя було сповнене незалежності, великих проєктів і свободи.
Я жила у прекрасній, дорогій орендованій квартирі в центрі міста, де було багато світла і місця для моєї творчості. Звісно, доводилося багато працювати, але фінансово я була повністю забезпечена. Мої батьки, обидва високопоставлені менеджери, завжди були зайняті, але підтримували мене матеріально і морально. Вони пишалися моєю “незалежністю” і тим, що я “сама себе зробила”.
Але потім, чисто випадково, я зустріла Андрія на бізнес-форумі. Він був інженером-програмістом, дуже солідним, на п’ять років старшим за мене, із власним, добре налагодженим бізнесом. Він був абсолютною протилежністю моїм колишнім “вільним” знайомим. Андрій був стриманий, вихований, із класичним поглядом на сімейне життя. Він умів так тепло і щиро розмовляти, що вперше в житті я відчула себе захищеною. І так, він був дуже успішним.
Ми почали зустрічатися. Його стабільність і надійність мене підкорили. Через рік Андрій зробив мені пропозицію в романтичній подорожі на яхті. Це було неймовірно.
Я погодилася, хоча всередині мене все ще боролася моя незалежність з ідеєю “сім’ї”. Але я вирішила, що настав час для нового розділу. Батьки були в захваті, нарешті їхня донька “остепенилася”. Весілля ми зробили скромне, камерне, бо обоє не любили галасу.
На весільний подарунок батьки Андрія купили нам велику, трикімнатну квартиру в престижному районі. Я відмовилася від неї, наполягаючи на тому, що ми самі заробимо на житло. Але батьки Андрія були категоричні. Вони хотіли, щоб “сім’я мала міцний тил”.
Ми переїхали. Перші місяці були сповнені гармонії. Андрій підтримував моє фриланс-агентство, допомагав у справах. Гроші в нас були спільні, і я могла купувати собі будь-які матеріали чи курси для розвитку. Ми багато часу проводили разом, займалися спортом, планували спільні подорожі.
Але потім я дізналася, що вагітна. І це стало тією точкою неповернення.
Мої проєкти довелося згорнути, бо поєднання постійної роботи з токсикозом і втомою стало неможливим. Фінансово я повністю перейшла на утримання чоловіка.
Андрій змінився миттєво. Він став дратівливим, прискіпливим. Мотивував це тим, що тепер “всі наші гроші мають працювати на майбутнє дитини”. Коли я попросила гроші на дорогі вітаміни, він почав читати мені лекцію про необхідність економити.
Я почувалася некомфортно у своєму тілі, яке постійно змінювалося, і, на відміну від кіно, Андрій не бігав за моїми “забаганками”. “Це просто твій стан, Юлю, прийми це як факт”, – говорив він. Я почувалася непривабливою і самотньою.
Коли народився Данило, ситуація загострилася. Я поринула у виховання, забувши про роботу. Грошей стало ще менше, бо він постійно знаходив причини для “великих інвестицій” у свій бізнес, які вимагали відкладання наших спільних накопичень. До того ж, наш син виявився дуже неспокійним – постійні коліки, безсонні ночі.
Мені стало критично не вистачати простору. Навіть трикімнатна квартира здавалася тісною. Мені потрібен був час, щоб відновити роботу і хоча б інколи виходити з дому.
Я попросила своїх батьків. Вони мають великий будинок за містом. Я запитала, чи не могли б вони пожити з нами хоча б місяць, щоб я могла відновити роботу і трохи відпочити.
– Доню, ми дуже зайняті. У нас важливий проєкт, – сказала мама. – Ти ж сильна. Ми самі не сиділи в декреті, і ти зможеш. Ми ж не няні. Приїжджай до нас на вихідні, але жити – ні.
Батьки Андрія теж відмовилися, посилаючись на свій похилий вік. Вони лише раз на тиждень привозили велику сумку з продуктами і їхали, вважаючи, що свою місію виконали.
Я, людина, яка звикла до свободи, опинилася у пастці побуту і фінансової залежності. Андрій почав регулярно виїжджати на “корпоративні заходи”, на риболовлю, на зустрічі з партнерами, які тривали цілими вихідними. Моя будь-яка спроба заговорити про те, щоб залишити сина на нього і вийти хоча б на дві години до подруги, закінчувалася криком і образами.
– Тобі треба сидіти вдома, ти ж мати. Моє діло – забезпечувати. А твоє – виховувати. – Його слова змушували мене почуватися просто прислугою.
Я справді не розумію. Усі мої подруги, у яких є діти, здаються такими щасливими. Вони встигають і за собою доглядати, і працювати. Вони просто прикидаються? Чи їхні чоловіки дійсно інші?
Я відчуваю, що це життя – не моє. Я мріяла про партнера, про команду, а отримала ще одну дитину, яка потребує постійного нагляду і не цінує моєї праці.
Скажіть, будь ласка, як мені повернути контроль над своїм життям? Розлучитися і знайти чоловіка, який буде цінувати мене як рівного партнера, а не просто як обслуговчий персонал? Чи спробувати “терпіти” заради сина, хоча я вже зараз відчуваю, що втрачаю саму себе?
