Мій Тарас ніколи не відзначався особливою хитрістю. Якось ще в юності йому зателефонувала дівчина з минулого і «втішила», що він скоро стане батьком. Докладно все обміркувавши і зважившись почати дорослого життя, мій чоловік вирішив не бігати від своєї долі, і з мужністю прийняти обставини у розпростерті обійми.
З дівчиною Вікторією вони зустрічалися трохи більше місяця. І Тарас вирішив вчинити правильно, як наказувало серце: запропонував з’їхатися і пожити разом. Хто знає, можливо, з цього щось та вийде. Так вони й вчинили. Тарас винайняв квартиру, і вони разом поселилися, чекаючи появи дитини на світ.
Але нічого не вийшло. Тарас і Віка були надто різними, а під час спільного проживання й очікування малюка ця різниця ставала ще помітнішою. Час минав, і термін уже наближався до дев’яти місяців. Після народження дочки Вікторія та її матуся (яка одразу ж приїхала до молодих) тільки ще більше насіли на Тараса, перекладаючи всю роботу з дитиною на новоспеченого батька. Так, мовляв, він більше полюбить малюка.
Після величезної кількості суперечок стало ясно, що так продовжуватися ніяк не може, і молода мати пішла до рідної оселі виховувати доньку сама. З того моменту Тарас почав щомісяця відправляти їй гроші на життя та дитину. Здавалося б, вибір зроблено і чесно.
За місяць Тарас познайомився з дівчиною. Із самого початку було зрозуміло, що у них все буде серйозно. Почали жити в її хоч і невеликій, зате затишній квартирі, а за шість місяців зіграли весілля.
Чи варто говорити, що ця дівчина – я. У той місяць, коли ми одружилися, Тарасу не вдалося виплатити Віці, і вона закотила виставу.
Про Тарасову ситуацію я дізналася все від нього самого. Чоловік не приховував нічого і за це я його дуже поважаю. Так ось, починаючи з того часу Віка почала надсилати моєму чоловіку хтозна що. Що донечка за ним нудьгує (немовля і вже нудьгує, ага), що вона хоче побути з ним, а ще краще у нас з ночівлею і таке інше.
Звичайно, я радила йому продовжувати надсилати гроші, але до дочки ходити вдень і тільки на ті кілька годин на тиждень, коли у нього буде вільний час.
І цей театр міг би ще довго продовжуватися, поки одного разу молода матуся не приїхала на таксі до нас додому з речами. Таксист відніс їх до нашого порога, а сама вона несла в руках свою дитину. Без жодного сумління вона віддала дитину Тарасу. І – ку-ку!
Виявляється, оскільки ми вже влаштували особисте життя, нам можна й потерпіти трохи, поняньчити малюка. У неї все погано: з матір’ю не вжилися, живе у подруги. Чоловіка немає, бо доньку нема на кого залишити.
Наприкінці свого монологу вона сіла в таксі і поїхала в невідомому напрямку. Вже телефоном ми дізналися, що в її планах залишити дівчинку на батька на кілька днів.
Минув тиждень, а я вже перебуваю на порозі емоційного зриву. Ми взяли ліжечко у сусідів, купили дитячих сумішей, іграшок. Одяг мати-зозуля принесла із собою. Памперси та інше, що потрібно для дитини, купуємо.
Але більше мене турбує ставлення матері до свого чада, як взагалі так можна. А вона каже, що поки що їй потрібен час для стосунків, тож нам треба потерпіти.
На форумах, де я поділилася своєю історією, матусі дорікають мене, мовляв, таке щастя привалило, а я погана людина і не розумію, як мені пощастило. Кажуть, щоб ми забирали малечу до себе і не віддавали матері.
Але я хочу своїх дітей, та й рано мені поки що, мені тісно навіть утрьох у моїй однушці, навіть якщо на невеликий термін. Словом, я дуже засмучена й розгублена. Можливо, тут мені порадять щось корисне, бо далі я навіть боюся думати, що може статися.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
