З тринадцяти років мене виховували бабуся з дідусем. Ні, не подумайте, мама з татом у мене були, і досі ходять по цьому світу. Просто у них з’явився син, в якому вони душі не чули. На мене їм було байдуже. І лише коли красивий будиночок в Карпатах по спадщині перейшов мені, мама постала на моєму порозі з претензіями.
До моїх тринадцяти років я була в сім’ї єдиною дитиною. Мене балували, неймовірно любили. І я неймовірно любила проводити час у своєї бабусі та дідуся в чарівних Карпатах.
А згодом моя мама дізналася, що вона чекає ще одну дитинку і всі одразу ж переключили увагу на неї. Про мене начебто всі забули. А потім і літо настало, я поїхала до бабусі та дідуся в село. І мені здавалося, що мати тільки рада цьому… вона була занурена у свій цікавий стан. І я тоді була дуже щаслива тому, що поїду і не бачитиму вираз її обличчя.
Оскільки у батьків своя квартира мала (двокімнатна), то бабуся запропонувала мені переїхати жити в неї. Я, не обдумуючи, дала добро. Батьки такому стану речей лише видихнули, що питання вирішено…
Так я жила у бабусі з дідусем, ходила в сільську школу, і мені там дуже і дуже подобалося. В цьому ж селі я і відсвяткувала випускний, де мене нагородили золотою медаллю за успішність.
А після закінчення я вступила до університету, почала вчитися і жила в гуртожитку. А згодом дідусь сильно занедужав. Я стала кожного дня їздити в село (благо, це було не далеко від університету), і допомагала бабусі з його доглядом. А незабаром його й не стало.
З навчанням тоді було тяжко. Бабуся важко перенесла втрату чоловіка. Я тоді повністю присвятила себе бабусі, про себе навіть і не думала… А через деякий час і бабуся злягла. Батьки не допомагали. Я бігла з роботи, щоб приділити їй хоч трішки більше часу та уваги. А потім вона відійшла у вічність і свій будинок переписала на мене.
І лише після цього батьки згадали що в них є ще одна дитина! Почали говорити, що це не тільки мій будинок, а й мого брата також. Адже він теж спадкоємець, і якщо я не оформлю правильно документи, де буде позначено, що половина будинку Богдана, то вони звернуться за допомогою до суду.
Та переговоривши з певними людьми, мені дали зрозуміти, що нічого у моєї “рідні” не вийде. Бабуся все зробила так, щоб вони нічого не “відтяпали”.
Батьки з того часу знову про мене забули, а то й більше, взагалі перестали підтримувати зі мною зв’язок.
Мамина рідна сестра одного разу сказала мені, що мама моя проговорилася, що я не вдячна дитина, оскільки вона мене привела на світ, подарувала життя, а я така-сяка, так не гарно вчинила з нею та своїм рідним братом…
Ну що ж, мамо, дякую за життя. Більше, як на мене, я тобі нічого не винна. Те, ким я стала, я завдячую бабусі та дідусю, які вклали в мене всю свою душу!
Нічого не хочу, лиш би ці люди, нарешті, дали мені спокій!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
