fbpx

З вересня я, м’яко кажучи, більше вдома, ніж на роботі. У нас з чоловіком двоє дітей, і вони по черзі щось “приносять”. У цьому, мабуть, немає нічого дивного, всі діти через таке проходять. Але мене турбує інше. Переговоривши з Мироном я зрозуміла, що можна надіятись лише на себе, але для чого тоді мені в домі лишні “тапочки”

Чому лише я маю бути вдома з дітьми, коли вони потребують догляду? У них що, немає тата?

З вересня я, м’яко кажучи, більше вдома, ніж на роботі. У нас з чоловіком двоє дітей, і вони по черзі щось “чіпляють”.

У цьому, мабуть, немає нічого дивного, всі діти через таке проходять. Але мене турбує те, що займаюсь дітьми лише я, чоловіка в мене ніби й немає.

Мій Мирон вдає, що його це не стосується. При цьому йдеться суто про те, що він не хоче сидіти вдома з дітьми, які щось підхопили і доглядати за ними.

Цього року чомусь діти сильно зачастили з “цією” справою. Дві неділі вони в школі, дві в ліжку. Оленці всього сім років, вона в першому класі і для неї надзвичайно важливо відчути досвід школи. Але скільки разів ми брали лікарняне, я навіть не пам’ятаю.

Як тільки вона повернулася до школи, її старший брат Андрійко щось підхопив. Щоб бути поруч з сином, мені також довелося брати довідку. Тоді я вперше попросила чоловіка бути вдома з дитиною.

– Як ти собі це уявляєш?, – відразу захистився він. – Начальник мене не відпустить, у нас багато роботи, – постукав він по чолі, за мої ідеї.

– А ти вважаєш, що мій начальник сильно в захваті від такої моєї “роботи”? – швидко відповіла я. – Мені не зовсім вигідно сидіти вдома з дітьми кілька разів на місяць, – додала я.

– З вами, жінками, інакше, – заперечив Мирон.

– Інакше? Це як? Ніби ми, мами, зобов’язані бути вдома з дітьми? – почала я.

– Ти прекрасно розумієш, що я маю на увазі, – спробував він себе захистити.

– Ні, я не розумію, що ти маєш на увазі, – я не зупинялася.

– Ми, жінки, приводимо цих дітей на світ, годуємо, доглядаємо, – сердилась я. – А що ти робиш? – запитала я, але він не мав що сказати.

– А що ти справді хочеш від мене? – нарешті відповів Мирон.

– Що я хочу? Долучатися, коли діти так часто почуваються погано. І щоб ти був іноді з ними вдома, – сказала я одним махом.

Мирону це явно не сподобалося. З тієї розмови минуло два місяці та незліченна кількість “прогулів”. Я знову з ними сиділа сама. Справа не в тому, що я вдома з дітьми. Я їх дуже люблю. Справа в принципі.

Мене дратує те, що мій чоловік поводиться так, ніби моя робота не має значення. Ми в даному випадку не про гроші. Ми отримуємо плюс мінус те саме. Справа в тому, що Мирон не хоче бути вдома з дітьми.

Він каже, що сидіти вдома весь тиждень, готувати чай і піклуватися про них – це невесело. Але це також стосується батьківства.

Мені знадобився час, щоб відновити свою репутацію на роботі та отримати своє місце. Але якщо так триватиме і мій чоловік мені не допоможе, я можу втратити роботу. Я знаю, як це відбувається сьогодні. Я розчарована Мироном, тому що вважаю його підхід несправедливим.

Не знаю, чому досі збереглась модель жінки, яка стоїть біля плити, і чоловіка, який заробляє гроші. Сьогодні ми маємо бути рівними. Але вдома все ще як у доісторичні часи.

А що ви скажете з цього приводу?

Вам чоловіки допомагають?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page