З весни минулого року дочка й зять з дітьми мешкають у нас, бо своє житло в Бучі поки що не мають грошей відновити, дочка в декреті, працює віддалено тільки зять.
Спочатку ми прийняли їх з усією душею, все господарство, готування було на нас. Багато допомагали з дитиною. Я їм говорила: не витрачайте гроші на господарство, гроші є, збирайте на ремонт та обстановку у своїй квартирі.
Спочатку все було добре, але згодом ми з чоловіком дуже втомилися. Початком стало те, що зять почав перебирати їжею “люблю, не люблю”, з салату вибирати і викидати маслини. У фаршированих перцях їсть лише начинку і постійно мені каже, що він не любить перці.
Ми займаємо зал, вони – кімнату дочки. Спочатку я пропонувала помінятись кімнатами, але вони не захотіли. А тепер увечері раніше не можу лягти, бувало, втомлюсь, засну, дочка прийде в нашу кімнату, онук старший завжди в нас грається, я сплю, він по мені лазить, і зять прийде, сидить.
Дочка з онуком ще бог із ними, але із зятем так не комфортно і ніяково спати при чужому чоловікові. А буває так дратує все, що з собою не впоратися.
Кілька разів доньку просила, щоб він не заходив, начебто почули мене. Але сумно і дивно, що самі цього не розуміють.
Нині я і чоловік на пенсії, доходи зменшилися, але комунальні послуги, продукти залишилося на нас, а вони донатять щомісяця на армію. Ми вже втомилися тягнути дві родини і фінансово й фізично, але за цю втому відчуваємо провину.
Не можу дочекатися, коли діти з’їдуть, але переживаю, що й тоді нам доведеться їздити до них допомагати у будівництві і з онуками. Не бачити нам спокійної старості.
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
