Тема стара, але мені поділитися нема з ким. Я скільки себе пам’ятаю, ніколи не хотіла дітей, ну не прокидається в мені це бажання і все тут, чужі – ну мило, ну прикольно, можна побавити недовго, але своїх не хочу.
Своїм чоловікам я не брехала, нічого не обіцяла, казала, що діти це не моє, від мене їх не буде. У результаті максимум рік після весілля, і починається облога, що я повинна, що я жінка, що потрібно його рід продовжити, а інстинктам пора прокинуться.
Бабуся мені казала: «10 разів подумай, перш ніж народити, це важливо, інакше щастя не буде». Мені тоді треба було житло собі придбати, доучитися, справу свою організувати, яка там дитина. Я не применшую роль чоловіків, у жодному разі, але залежати від чоловіка матеріально, бути тягарем, для мене не прийнятно.
За 10 років я змінила трьох чоловіків, усім треба конче продовжувати рід, всі в один голос. мовляв, передумаєш, осмислиш своє призначення жінки, маєш привести у світ мені спадкоємця.
Нинішній чоловік Дмитро чудова людина, все добровільно та взаємно, але мама його генерал-крокодил. Діма розумний, але без маминої думки нікуди. Я 2 роки ламала цю систему, впоралася, вона гнівалася, ображалася, потім почалася облога щодо дітей, незважаючи на те, що я всіх попередила.
Про мою відмову змінити прізвище чоловік сказав, що йому байдуже, маму його попередила, вона вислухала, начебто поставилася нормально, а під час розпису таку сцену влаштувала, ой леле.
Потім вона намагалася контролювати наш кожен крок, без її думки неможливо було купити навіть шафу, відразу сцену і які ми такі-сякі не рахуємося з її досвідом і бездоганним смаком.
Чоловік спочатку казав: “Ти розумієш, мені важливо мати дитину, ти все одно мені народиш”. Я кажу: «Я попереджала, якщо це так важливо для тебе, розлучаємося без будь-якої поділки, забереш усе, що купив сам».
Скільки бруду свекруха в цей період вилила мені на голову, найсмішніші претензії, що я відмовилася в податковій в одному кабінеті з нею працювати, а бідний чоловік сосиски їсть з макаронами (ну подобаються вони нам, розумієте).
Ми з’їхали з її однушки, яку вона нам як великий дар піднесла без права на розширення. Я розширила житло разом із своєю мамою до будинку з ділянкою. З’їжджали ми вночі, тишком-нишком, інакше б прийшла і впоперек порога лягла.
Підсумок грандіозна вистава та крики: «Ти нам не син, віддай все, що я вам подарувала!». Цілу годину пред’являла моїй мамі претензії яка я погана, загнала хлопчика під підбор, всі її великі дари я відкидала.
А навіщо, питається, заради нас працювати, ми самі все обставили, швидко відремонтували, але я мала їй у ноги впасти і сказати спасибі!
Ми нічого не взяли, тільки одяг, і переїхали. За кілька років доробили будинок, дві прибудови, обоє на машинах, дітей я не народила, кому буде краще, мені чи непотрібній дитині?
Чоловік, м’яко кажучи, отетерів від того, що відбувається, їй сказав, що теща ставиться до нього краще, ніж власна мати. Свекруха після цього задумалася і почала налагоджувати стосунки, але вже не буде тепла.
До речі, я стільки сил витратила, щоб змінити характер чоловіка, зліплений мамою! Він розумний, але не вмів нічого взагалі, ні прибирати, ні готувати, боявся до машини підійти. Треба стиралку включити – кликав маму.
Я підлаштовувала йому ситуації, коли, крім нього самого, ніхто не допоможе. Самооцінка була в нього просто на нулі, він терпів все. Але зараз – мужик, у будинку все зробити може. Я не змушую куховарити, сама готую, а він мовчки порається з усіма машинами, садом.
Але якось приїхали ми додому з іншого міста додому, а в передпокої лежить баул дитячих речей, мовляв, вам знадобиться. Чоловік мовчки відвіз їх до дитбудинку. У результаті конфлікт, нам такий великий дар, а ми ніс вернемо.
Свекруха нас довго завалювала дитячими речами, причому старими (ми ж бідні, купити не зможемо). У результаті віддаємо будинок моїм батькам, і переїздимо з Вінниці до Києва,облаштувалися й живемо – без дітей, без свекрухи, для себе. Нарешті.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.