За 10 років заробітків в Італії я нарешті придбала там житло, але я не знаю що мене чекає за рік-два-п’ять, тому свою однокімнатну в Ужгороді я вирішила “підмарафетити” і здавати в оренду. Та коли я прийшла до сестри, щоб та мені допомагала, поки я буду в Італії, ну, забирала гроші і приглядала хоч іноді, то дуже здивувалася.
– Для чого, Василино? Вони ж все знищать, а в тебе так гарно! Та й не повернешся ти сюди жити. Давай так, я буду тобі по можливості давати якісь кошти і викуплю її в тебе.
І ви знаєте, навіть мама підтримала цю “ідею”.
Невже рідна сестра і мама вважають мене не надто розумною?
В мене немає сім’ї, і хоч мені вже 42 роки, я все ж надіюся, що настане і на моїй вулиці свято і я знайду людину, з якою буду готова стати на рушничок щастя. Я не знаю де доживатиму віку, тому ця квартира для мене “запасний варіант”.
Я глянула на сестру й не могла повірити власним вухам. Це ж моя квартира, мій запасний варіант, а вона так легко говорить про те, щоб я її продала.
– Василино, я не розумію, чому ти так говориш? Ти ж знаєш, що я стільки працювала, щоб мати це житло. Я просто хочу зробити косметичний ремонт і здавати його. Чому тебе це так зачепило?
Сестра зітхнула, крутячи в руках чашку з чаєм.
– Бо я втомилася, – тихо сказала вона. – Ми з Артемом уже десять років орендуємо квартиру, а останні пів року взагалі думаємо, чи не виїхати за кордон. Тут нам нереально зібрати на власне житло. Ти живеш в Італії, маєш квартиру там. А ця… вона ж просто пустує.
– Але це не означає, що я маю її тобі віддати, – я відчула, як в мені наростає обурення.
Мама, яка до цього мовчала, нарешті озвалася:
– Василина права, доню. Думай не тільки про себе. Ти хіба не бачиш, як їм важко?
– Я теж не з повітря гроші беру, мамо! Де ви були, коли я сиділа в чужих домах і мила підлогу, готувала їсти чужим дітям? Коли ночами плакала від втоми?
Мама знизала плечима:
– Я не кажу, що ти не працювала. Але подумай, невже ти дійсно повернешся сюди жити?
Я встала. Відчувала, що якщо пробуду тут ще хвилину, скажу щось, про що потім шкодуватиму.
– Я вже все вирішила. Квартиру здам. Якщо тобі потрібно житло, шукай інші варіанти, Василино.
Сестра нічого не відповіла, лише міцно стисла губи.
Я повернулася в Італію, але розмова з сестрою не виходила з голови. Через знайомого рієлтора знайшла квартирантів – молоду пару, яка нещодавно одружилася. Вони здалися мені порядними, навіть на відеозв’язку уважно розпитували про умови. Я зітхнула з полегшенням: квартира нарешті приноситиме дохід.
Та через три місяці зателефонувала мама:
– Василино, ти тільки не хвилюйся…
Я одразу напружилася.
– Що сталося?
Твої квартиранти з’їхали.
– Як це? Чому?
– Кажуть, сусіди не дають жити. Особливо одна баба – постійно ходить, зауваження робить, ніби вони їй щось винні.
Я ледве стрималася, щоб не вилаятися.
– І що тепер?
– А ти не могла б здати квартиру… ну, наприклад, Василині?
Я аж засміялася від обурення.
– Мам, ви серйозно? Вона ж хотіла, щоб я їй її віддала!
– Але ж їм ніде жити, – продовжувала мама. – Вони з дітьми збирали речі, хотіли їхати на заробітки, але поки щось не складається.
Я заплющила очі. Василина знала, що ця квартира – мій запасний варіант, і все одно хотіла її забрати. Тепер вона хоче, щоб я її пустила безкоштовно?
– Якщо вона хоче жити в моїй квартирі, нехай платить оренду, як і всі інші.
– Ну як ти так можеш… Вона ж твоя сестра…
– Так само, як і вона може спокійно розпоряджатися моїм житлом.
Я поклала слухавку. В голові крутилися сотні думок.
Чи правильно я вчинила? Чи могла б допомогти сестрі? Чи це просто її хитрий план, щоб отримати житло задарма?
А може, справді я надто жорстка? Що б ви зробили на моєму місці?
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
