За день до святкування я забігла в супермаркет, щоб докупити деякі продукти до фуршетного столу. І вже коли під’їжджала візком до автівки, до мене підійшла дівчина, на вигляд їй було років двадцять. – Вибачте мене! Прошу, вибачте! Але я повинна вам це сказати, – вона ледь стримувала сльози. – Я не можу більше мовчати, оскільки скоро стану мамою. Я хочу, щоб моя дитинка росла у повноцінній сім’ї. Відпустіть Володю до мене.
Як же мені заздрили всі дівчата на району, коли дізналися, що я зустрічаюся з найкрасивішим і найбажанішим хлопцем. А те, як він мене доглядав, про це можна було б просто книги писати. Володя був тим ще романтиком і не дивно, що через півтора роки його залицянь, незважаючи на націленість на заробіток та кар’єру, я таки стала його дружиною.
Мені здавалося, що з цією людиною я буду як за кам’яною стіною. Адже як кажуть, що заміж треба виходити за того чоловіка, який сильно тебе любить, так він завжди робитиме все для щастя своєї жінки. І я насправді не можу поскаржитися на наші стосунки протягом 29 років, у нас і справді все було чудово. Ми виховали трьох дітей, усім дали вищу освіту, допомогли із житлом. За ці роки ми заснували свій бізнес і могли будь-якої миті зірватися і полетіти кудись відпочивати.
У нас було з ним життя повне можливостей і за всі ці роки я жодного разу не могла поганого подумати про чоловіка. Він завжди був поруч, а коли й їздив у відрядження, то завжди дзвонив мені і казав, де він, що він і як він. На відміну від дружин, які все шукали докази зрад своїх чоловіків, я насолоджувалась життям і вірила, що мій Володя найкращий. Він же мене кохає і завжди любив.
Так ось, наближалася наша річниця – 30 років шлюбу. Ми запросили родичів не лише з інших міст, а й з інших країн. Мали приїхати й наші діти зі своїми сім’ями. Я готувала величезний бенкет і свято, адже це така урочистість, стільки років прожити щасливо з однією людиною.
До святкування лишався один день. Я якраз йшла із супермаркету, прикупивши ще трохи продуктів. Як почула, що хтось за мною біжить. Я зупинилася, обернулася і побачила молоду жінку. На вигляд їй було років десь 20, не більше. Вся в сльозах, вона назвала моє ім’я і почала вибачатися.
– Іванко, Іванко, вибачте мені, прошу, але я не можу більше так. Я більше не можу без вашого чоловіка. Ми з Володимиром уже два роки разом і весь цей час він мені обіцяє, що розповість вам правду і одружитися зі мною, але так і не робить цього. Він каже, що ви його триматимете.
Але ж я чекаю його дитинку, і хочу, щоб в неї був як мама так і тато. Мені нема куди йти з дитиною. Прошу, віддайте мені Володю.
– У мене на той момент ледь земля не пішла з-під ніг. Дівчину я заспокоїла та пішла додому. Вдома вже був Володя.
Прямим текстом я запитала в нього, чи правда все це. Він сказав, що так. На свою 30-ту річницю весілля ми пішли до РАЦСу – щоб розлучитися.
Фото ілюстративне
