За десять років батьки не витратили на онуків і 1000 гривень, вважаючи, що подарунки лише псують дітей. Ми самі тягнули іпотеку, платили по 12000 щомісяця і відмовляли собі в усьому, поки мама з татом міняли меблі в квартирі. А тепер вони просять фінансової підтримки та догляду, посилаючись на старість.
Допомога від батьків часто здається чимось зрозумілим, ніби це обов’язок, який не обговорюється. Ми з чоловіком Андрієм ніколи не вимагали багато. Коли народився наш Сергійко, а через два роки Даринка, ми крутилися як могли. Я пам’ятаю ті дні, коли очі злипалися від утоми, а в квартирі пахло лише дитячою присипкою та прасуваною білизною. Мої батьки, Галина та Іван, тоді якраз вийшли на пенсію. Вони були повні сил, часто їздили на дачу, ходили на виставки та зустрічалися з друзями. Коли я вперше попросила маму посидіти з малим хоча б дві години, щоб я могла просто сходити до стоматолога, вона підібгала губи.
— Олю, ми своє вже віднянчили — сказала тоді Галина, поправляючи бездоганну зачіску. — Ми хочемо пожити для себе. У нас планів на вихідні більше, ніж у вас за місяць.
Батько лише кивнув, не відриваючись від газети. Іван завжди підтримував маму в усьому, що стосувалося їхнього комфорту. Вони чітко окреслили межі: приїхати в гості на годину, випити чаю, потримати дитину на руках для фото — це будь ласка. Але залишитися на вечір або на вихідні, щоб ми з Андрієм могли хоча б видихнути — про це не могло бути й мови.
— Ми не хочемо прив’язувати себе до пелюшок знову — сухо пояснював батько. — Ви дорослі, самі приймали рішення народжувати, тож тепер відповідайте.
Ми прийняли ці правила. Було важко, іноді до відчаю. Були ночі, коли діти хворіли по черзі, і я просто сиділа на підлозі в кухні, слухаючи, як цокає годинник. Андрій працював на двох роботах, щоб ми могли дозволити собі приватний садочок, а потім і няню на кілька годин на тиждень. Ми навчилися розраховувати тільки на себе. Наші вихідні — це були прогулянки в парку з дітьми, наші свята — це дитячі дні народження з аніматорами. Батьки з’являлися рідко, завжди з повчаннями, що ми неправильно виховуємо дітей, але зникали відразу, як тільки Сергійко починав вередувати.
Кухня нашої орендованої тоді квартири була маленькою, але затишною. Я пам’ятаю запах дешевої кави, яку ми пили літрами, щоб просто триматися на ногах. Одного разу мама зайшла до нас по дорозі з театру. Вона була в ошатному пальті, від неї пахло дорогими парфумами, а я стояла в заплямованому фартуху, намагаючись одночасно варити кашу і заспокоїти Даринку.
— Мамо, можеш потримати її хоча б п’ять хвилин? — запитала я майже благально.
— Ой, ні, я в шовку, вона ж мене зараз заляпає — відповіла Галина, відступаючи до дверей. — І взагалі, чому у вас такий розгардіяш? Треба краще планувати свій час.
Ці слова боліли сильніше, ніж безсонні ночі. Андрій бачив мій стан, старався допомагати, але він теж виснажувався. Ми стали командою, де не було місця для слабкості. Ми знали, що за нашими спинами немає нікого, хто підхопить, якщо ми впадемо.
Минули роки. Діти підросли, стали самостійними. Сергій уже закінчив школу, Даринка займається танцями і має купу друзів. Наше життя стабілізувалося, з’явився простір для власних інтересів. І ось тут ситуація почала змінюватися. Тепер Галина та Іван дедалі частіше почали дзвонити.
— Чому ви не приїхали минулої неділі? — запитувала мама в слухавку таким тоном, ніби я прогуляла іспит. — Ми з батьком чекали, приготували обід.
— Мамо, у нас були свої плани — спокійно відповідала я. — Андрій мав вихідний, ми поїхали за місто.
— Свої плани? — голос мами ставав тоншим. — А як же ми? Ми старіємо, нам потрібна увага. Твій батько почувається самотнім, а ти навіть не зайдеш запитати про його справи.
Коли ми все ж приїжджали, розмови ставали дедалі напруженішими. Галина постійно нарікала на порожнечу в домі, хоча їхня квартира була повною речей, а телефон не замовкав від дзвінків подруг. Батько став мовчазним і роздратованим. Він часто сидів у своєму кріслі, розглядаючи старі фотографії, де ми ще були маленькими.
— Ти зовсім про нас забула — дорікнув Іван одного разу, коли ми сиділи за столом. — Внуки теж не дзвонять. Ви їх так виховали, що вони рідну бабусю з дідусем не поважають.
— Тату, діти виросли без вашої участі — відрізала я. — Вони пам’ятають, як ви відмовлялися прийти, коли вони просили. Для них ви — люди, які приходять на свята, але не ті, до кого хочеться бігти зі своїми радощами.
— Як ти можеш таке говорити! — Галина сплеснула руками. — Ми дали тобі життя! Ми ростили тебе! А тепер, коли ми хочемо просто провести час із родиною, ти виставляєш нам рахунки?
— Я не виставляю рахунки — я відчувала, як усередині все стискається від знайомого з дитинства почуття провини, але цього разу я не дала йому взяти гору. — Я просто кажу, що тепер ми живемо так, як ви колись навчили. Ми живемо для себе.
Настала тиша. Чути було тільки, як на кухні капає кран. Мама почала терти скроні, а батько важко зітхнув. Я дивилася на них і бачила літніх людей, які раптом усвідомили, що час не повернеш. Але чи було мені їх шкода так, як мало б бути?
— Ми ж хотіли, щоб ви стали самостійними — тихо сказав Іван. — Ми думали, що так буде краще для вас.
— Ви думали про свій спокій — відповіла я. — І ви його отримали. Але ціна цього спокою — наша віддаленість.
Конфлікт загострився минулого місяця. У мами був день народження, і вона вирішила, що ми маємо організувати велике свято в ресторані. Андрій саме отримав довгоочікувану відпустку, і ми забронювали поїздку в гори. Це було заплановано ще за пів року.
— Олю, це ж дата — наполягала Галина. — Я вже всім сказала, що діти влаштовують мені банкет.
— Мамо, ми не можемо — пояснила я. — Ми їдемо. Ти ж знаєш, як важко Андрієві вирватися з роботи.
— Значить, поїздка вам важливіша за матір? — голос її зривався. — Яка невдячність! Ми для вас усе, а ви…
— Що ви для нас, мамо? — я не витримала. — Коли мені було по-справжньому важко, коли я засинала на ходу від утоми, де ви були? Ви були на дачі, бо вам хотілося тиші. Ви не хотіли прив’язувати себе до нас. Тепер ми не хочемо прив’язувати себе до ваших забаганок.
— Ти егоїстка — холодно сказав батько, забравши телефон у мами. — Ми чекали, що на старості років будемо оточені турботою. А ти поводишся як чужа людина.
Я поклала слухавку. На душі було важко, але водночас відчувалася дивна легкість. Багато років я намагалася заслужити їхню прихильність, бути хорошою донькою, незважаючи на їхню байдужість до моїх труднощів. А тепер, коли вони нарешті згадали про існування сім’ї, з’ясувалося, що їм потрібна не я, а лише картинка ідеальної родини для знайомих та обслуговування їхніх потреб.
Наступного тижня вони прийшли до нас без попередження. Вечір був теплим, ми з Андрієм якраз збирали валізи. В повітрі витав запах лаванди з відкритих сумок. Галина сіла на диван, демонстративно витираючи очі хустинкою. Іван стояв біля вікна, схрестивши руки на животі.
— Ми вирішили поговорити серйозно — почав батько. — Ви маєте розуміти, що батьки — це важливо. Які б помилки ми не робили, ви не маєте права так до нас ставитися.
— Якої саме поведінки ви чекаєте від нас? — запитав Андрій, зупинившись біля шафи.
— Ми хочемо, щоб ви приїжджали щотижня — сказала Галина. — Щоб Сергій допомагав дідові в гаражі. Щоб Даринка заходила до мене просто послухати мої поради. Ми хочемо відчувати, що ми центр вашого життя.
— А де ви були, коли Даринці було п’ять і вона плакала, бо бабуся не прийшла на її концерт? — запитала я. — Ви тоді сказали, що у вас квитки на вернісаж.
— Це було давно — вигукнула мама. — Навіщо ти це згадуєш? Чому ти така злопам’ятна?
— Бо з цього складалося моє материнство — тихо відповіла я. — Кожна така відмова була маленькою тріщиною. Тепер цих тріщин стільки, що стіна впала. Ми навчилися бути щасливими без вашої участі. І тепер у нас немає тієї потреби у вас, яку ви раптом захотіли побачити.
— Ви просто кам’яні люди — Іван розвернувся до дверей. — Ми ростили доньку, а отримали пустку.
Вони пішли, не озираючись. В квартирі запала тиша. Я дивилася на свої руки і бачила в них те саме напруження, яке супроводжувало мене всі ці роки. Андрій підійшов і мовчки обняв мене за плечі.
— Ми зробили все, що могли — прошепотів він.
Я згадала один вечір багато років тому. Сергійко мав гарячку, я не спала третю ніч. Я подзвонила мамі, просто щоб почути хоча б слова підтримки. Вона тоді сказала:
— Олю, не дзвони мені так пізно, я щойно лягла, мені завтра в салон. Збивай температуру і спи.
Тоді я відчула, як щось усередині мене не стало. Якась ниточка обірвалася. І зараз, дивлячись на зачинені двері, я розуміла, що та ниточка була найважливішою.
Ми поїхали в гори. Там був густий туман і пахло мокрою хвоєю. Я дивилася на своїх дітей — вони сміялися, грали в ігри, вони були щасливі. Сергій допомагав Андрієві розпалювати вогонь, а Даринка розповідала мені про свої плани на навчання. Я знала, що коли вони виростуть і у них з’являться свої діти, я ніколи не скажу їм, що я своє віднянчила. Бо сім’я — це не проект, який закінчується після виходу на пенсію.
Але почуття провини все одно часом накочувалося, як холодна хвиля. Я бачила в соціальних мережах фото мами з її подругами, де вона писала про те, як сумно бути покинутою дітьми. Її знайомі писали коментарі співчуття, засуджуючи молодь за невдячність. Жоден із них не знав, як воно було насправді.
Чи можна вимагати від дітей тепла, якщо в їхньому дитинстві ви самі обрали холод?
Чи є обов’язок дітей бути поруч, якщо батьки були поруч лише тоді, коли їм це було зручно?
Чи можливо взагалі склеїти те, що розбивалося роками через байдужість, прикриту бажанням жити для себе?
