За кілька місяців після розлучення мама прийшла і, розмахуючи папірцем, оголосила: “Я знайшла орендарів. Вони готові платити одинадцять тисяч гривень щомісяця!” У той момент я зрозуміла, що для неї ця квартира — лише рахунок у банку, а не наш дім
Я щойно закінчила роботу і збиралася готувати вечерю дівчаткам, коли почула наполегливий стукіт у двері.
— Ну що ж, я прийшла тобі допомогти, — рішуче оголосила вона, ледь переступивши поріг. — Допоможу тобі зібрати валізи.
— Які ще валізи, мамо? І, головне, навіщо? — я була здивована і навіть трохи роздратована її безцеремонністю.
— Як це навіщо? — вона зняла елегантне пальто, яке придбала собі на літніх розпродажах, і поклала його на крісло. — Ти ж переїжджаєш до нас із батьком. А цю квартиру, де ви зараз, я вже домовилася здати. До речі, орендарі, яких я знайшла, дуже порядні люди і готові платити аж одинадцять тисяч гривень на місяць. Ти навіть не уявляєш, як багато ти мені заборгувала за всі ці роки, — додала вона з ноткою, яку я могла трактувати лише як сарказм.
Мені стало гірко. Я спробувала пояснити, що не збираюся нікуди переїжджати, що це житло, де ми зараз живемо, моя бабуся обіцяла залишити мені, і я розраховувала на нього. Але мати не дала мені жодного шансу. Вона витягла з сумочки, що висіла на її лікті, складений вчетверо аркуш паперу і розгорнула його.
Перед моїми очима з’явився нотаріально засвідчений документ, де було чорним по білому написано, що вона єдина і повноправна власниця тієї двокімнатної квартири, про яку я завжди думала як про свій єдиний прихисток. Моя мати, здається, абсолютно не усвідомлює, що мені вже давно не вісімнадцять, що я вже тридцять п’ять років і я мати двох чудових дівчаток, які потребують стабільності. Для неї найважливішим у цій ситуації виявився фінансовий прибуток. І це мене засмучувало найбільше.
Наші стосунки з Володею почалися дуже романтично. Ми познайомилися на весіллі у спільних друзів. Мені тоді було двадцять два. Через два роки ми одружилися. На жаль, на весілля нам подарували небагато, і ми не мали можливості одразу купити собі власне житло.
Ми майже рік поневірялися по орендованих квартирах. Це був непростий час. Щомісяця доводилося платити за оренду, і це відчутно било по нашому скромному бюджету. Згодом, моя мати, бачачи наші муки, запропонувала варіант: вона забирає до себе свою маму, тобто мою бабусю, а ми з Володею та нашою тоді ще першою дитиною, Катериною, переїжджаємо до бабусиної двокімнатної квартири в центральному районі міста. Це був дуже зручний для всіх варіант.
На той час Катюші був трохи більше року. Вона ще не ходила, але вже впевнено повзала і сміялася дзвінким голосом, коли ми гралися. Через рік з невеликим, у нас народилася і друга донечка, Софійка. Життя стало ще складнішим у фінансовому плані. Мій чоловік, Володя, був дуже працьовитим.
Він працював механіком у невеликій майстерні, брався за приватні замовлення у вихідні, але грошей, скільки б він не заробляв, нам постійно не вистачало. Дитячі витрати зростали, а ціни у місті теж не стояли на місці. Це і стало головною причиною того, що Володя вирішив поїхати на заробітки. Він вирушив до сусідньої країни. Сказав, що хоче забезпечити нам краще майбутнє.
Він провів там цілих два роки. Спочатку його від’їзд відчутно покращив наше матеріальне становище. Він регулярно надсилав великі суми, і я вперше за довгий час змогла не хвилюватися через оплату рахунків і покупку продуктів. Володя телефонував мені щодня.
Ми могли говорити годинами. Він цікавився кожною дрібницею, розпитував про дівчаток, про їхні нові слова, про успіхи Катрусі. Але приблизно через рік його роботи за кордоном, дзвінки стали рідшими. Тепер ми розмовляли раз на тиждень, а то й рідше. Грошові перекази також зменшилися. Я відчувала, як прірва між нами, що виникла через відстань, ставала все ширшою і глибшою з кожним днем.
Незадовго до того, як Володя поїхав за кордон, не стало моєї бабусі. Це був важкий час для мене. Вона завжди була моєю найвірнішою подругою і захисницею. Бабуся, коли ще була при пам’яті і добре себе почувала, часто говорила мені:
— У тебе така непроста доля, Валентино. Ти заслуговуєш на щастя і стабільність. Цю квартиру я обов’язково залишу тобі. Це буде твій надійний прихисток, щоб ти завжди мала свій кут.
Я завжди була впевнена в її словах. Саме ця впевненість давала мені сили пережити постійні проблеми, а тепер ще й втрату чоловіка, якого я, здавалося, втрачала з кожним днем, проведеним у розлуці.
Одного ранку, наприкінці осені, Володя таки повернувся. Я була впевнена, що він приїхав, щоб обійняти мене, помиритися і почати наше спільне життя з чистого аркуша. Але він приїхав не для цього. Він прийшов лише для того, щоб зібрати свої особисті речі, які ще залишалися в шафі, і оголосити, що тепер житиме з іншою жінкою, з якою познайомився за кордоном.
— Пробач, Валентино, але я по-іншому більше не можу, — сказав він, не дивлячись мені у вічі.
Пізніше я дізналася, що його нова обраниця, яку звали Лідія, працювала разом із ним на будівництві. У неї вже було двоє синів, від різних чоловіків. Вона була старша за Володю на кілька років.
Про своїх дівчаток, Катю і Соню, Володя згадував лише на великі державні свята. Він надсилав листівку, іноді міг привітати по телефону. Він вважав, що раз він справно, хоч і мінімально, сплачує аліменти, купує їм на Новий рік по невеликому подарунку і раз на рік набір кольорових олівців, то це вже велика і надзвичайно важлива допомога.
Я не стала влаштовувати скандалів чи сперечатися з ним, бо швидко усвідомила: мені доведеться самій ставити дівчаток на ноги. Я розуміла, що мені потрібно взяти себе в руки і рухатися далі.
Приблизно через п’ять місяців після того, як ми офіційно розірвали шлюб, на порозі моєї квартири, де я жила з доньками, з’явилася моя мати з цими новинами. Тоді я ще не знала, що вона єдина власниця бабусиної квартири, і була абсолютно спокійною за своє майбутнє.
— Ну що ж, Валентино, починай пакувати свої речі. Я приїхала допомогти, — сказала вона, повторюючи слова, які я вже чула.
— Які речі, мамо? Навіщо мені їх пакувати? — запитала я, відчуваючи, як усередині починає наростати тривога.
— Як це навіщо? Ти переїдеш до нас із татом. А на цю квартиру я вже знайшла орендарів. Вони пропонують аж одинадцять тисяч щомісяця. Ти тільки уяви, скільки ти мені винна, — зі злісною посмішкою промовила мама.
Мені стало неймовірно неприємно. Я почала говорити, що це житло мало належати мені, що бабуся так обіцяла. Але мати навіть не дослухала. Вона витягла той самий аркуш паперу, де було чітко зазначено, що вона єдина власниця квартири.
— Я за мамою до останнього дня доглядала. Це мої заслуги, Валю. Я отримала це житло за доглядом. А ти як хотіла… — її голос був холодним і безкомпромісним.
Що мені залишалося? Звісно, я зібрала найнеобхідніше, взяла дівчаток і переїхала до батьківської квартири, де ми і живемо донині.
Ми живемо так уже сім довгих років.
І якщо донедавна я хоч якось мирилася з цією ситуацією, з постійним контролем і зауваженнями з боку матері, то зараз все змінилося.
Річ у тім, що пів року тому я познайомилася з Артемом. Він працює викладачем у технікумі. Ми почали зустрічатися, і тепер він готовий жити зі мною. Артем також розлучений. У нього є дорослий син і донька, але свою велику трикімнатну квартиру він залишив їм.
Я спробувала завести розмову з мамою. Сказала, що хочу нарешті мати і особисте життя, і жіноче щастя, і жити окремо, своєю родиною. Але мати рішуче відповіла:
— Якщо Артем тебе справді любить і хоче бути з тобою, нехай він і подбає про ваше житло. Нехай вирішує питання з квартирою. Я не збираюся ділити свій простір з чужим чоловіком.
Так ми з Артемом і продовжуємо наші стосунки. Ми зустрічаємося, як підлітки, у парках, кінотеатрах чи кафе. Іноді він заходить до мене, але лише тоді, коли батьків немає вдома.
Я навіть не хочу знайомити його зі своїми батьками. Мені соромно за їхню позицію і за те, що я не можу мати власного життя.
Якось я не чекала такої поведінки від своєї матері. Складається враження, що ця квартира стала для неї ідолом, і вона планує забрати її із собою у вічність. Їй байдуже на моє особисте життя, на те, що я вже доросла жінка, яка має право на власний простір, на те, що мої доньки вже виросли і хочуть мати своє життя.
Як мені пояснити мамі, що я доросла і незалежна людина, і що я з доньками та коханим чоловіком повинна жити окремо? Чи варто мені взагалі намагатися переконати її, чи краще просто взяти ситуацію у свої руки, знайти роботу з кращою зарплатою, взяти в кредит житло і покласти край цій залежності? Як би ви вчинили на моєму місці?
