За місяць до весілля тесть явно дав мені зрозуміти, що не зможе оплатити торжество в повному обсязі, як ми домовлялися раніше. Я скасував весілля, хоч як би це гірко не було. Я не чекав такого підступу від батьків Руслани, а ще мене здивувало те, що по всьому місту вони про мене розпускають чутки, ніби то я “кинув” їх доньку через надмірну жадібність. Але це не правда. Ми не розійшлися, а просто перенесли весілля на невизначений термін.
– Ти серйозно чекаєш, що ми викладемо такі гроші зі своєї кишені? – перебив мене батько Руслани, дивлячись прямісінько в очі. – Денисе, ти ж молодий, розумний, мабуть, знайдеш спосіб, як усе оплатити.
Я ледь не випустив із рук свій блокнот, куди записував витрати на майбутнє весілля. Ще кілька хвилин тому я щиро вірив, що ми з родиною Руслани зустрілися в цьому кафе, щоб підтвердити всі домовленості. Але тепер? Я почувався так, ніби хтось поламав опору під моїми ногами.
Мене звати Денис, мені 28 років, і я щойно дізнався, що мої майбутні свати не мають жодного наміру платити бодай частину того, на що самі погодилися. Зараз я спробую розповісти цю історію до кінця. Історію про те, як один день, що мав стати найщасливішим у моєму житті, раптом відкрив мені зовсім інший бік кохання, родини та довіри.
Ми з Русланою були разом майже чотири роки. Вона – чуйна, весела, завжди підтримувала мене, а я обожнював її оптимізм і легкість на підйом. Ми обоє з невеликих міст, переїхали до Києва, аби будувати кар’єру. Працюємо в офісах, вечорами зустрічаємося з друзями й вибудовуємо плани на майбутнє. Якою б не була буденна метушня, коли я тримав її долоню, мені здавалося, що все стає на свої місця.
Коли я зробив пропозицію, вона заплакала від радості й майже одразу сказала “так”. Ми почали планувати весілля – хотіли, щоб це було дружнє свято для найближчих людей. Я запропонував обговорити з моїми та її батьками, як поділити витрати. Мої сказали, що підтримають, наскільки зможуть. А батьки Руслани – Михайло та Оксана – заспокоїли, що готові взяти на себе не менше половини. За кілька місяців ми зробили попередні замовлення: місце проведення, музикантів, фотографа. Склали бюджет, і все йшло за планом. Але, як виявилося, далі на нас чекав неприємний сюрприз.
Десь за місяць до дня Х я отримав несподіваний дзвінок від Михайла. Він наполягав зустрітися з моїми батьками терміново. Я подумав, що, можливо, виникли якісь дрібні організаційні питання, тож без підозри запропонував зібратися в затишному кафе. Ми сіли за круглий стіл, переді мною лежав список витрат, і я був готовий віддати його Михайлові, щоб переглянути остаточні числа. Але перш ніж я встиг розкрити рота, Михайло почав свою промову:
– Хлопче, у нас не буде можливості вкластися в цей бюджет. Зовсім. – Він прокашлявся, а Оксана зніяковіло відвела погляд. – Ви ж розумієте, часи складні, ми не розрахували, що все буде так дорого.
Я мовчав із пів хвилини, намагаючись второпати зміст почутого. Подивився на Руслану, але вона лиш прикусила губу. Мої батьки також глянули одне на одного: видно було, що їх це заскочило. Я запитав, наскільки вони не можуть допомогти. Михайло знизав плечима:
– Ну… приблизно вся сума. Можемо запропонувати, хіба що, купити вино й торт.
Я почув, як батько тихенько зітхнув, а мама непевно опустила очі. Підраховуючи в голові наше з Русланою накопичення, я зрозумів: залишилося приблизно тридцять тисяч гривень “дірки” від того, що мали оплатити вони. Ми не планували брати кредит, але якщо батьки Руслани відмовляються, то інших варіантів немає.
– Тату, мамо… – нарешті озвалася Руслана, але її голос був дуже слабкий. – Можливо, ми можемо знайти хоч якусь частину?
Оксана махнула рукою, ніби відмахується від набридливої мухи:
– Дитино, та ж ми самі на нулі. Ти ж знаєш. Що поробиш…
Михайло відкашлявся, подивився на мене, ніби чекав відповіді. Я усвідомив, що ситуація набагато серйозніша, ніж я гадав. І тут я помітив, що Руслана бере мене за руку.
– Денисе, – тихо сказала вона, – я дізналася про це декілька днів тому. Вони запевняли, що знайдуть кошти, але… так і не знайшли. Я… не знала, як тобі сказати. Вибач.
Наші батьки перестали говорити, залишивши нас віч-на-віч. Запала тиша, що важчала з кожною секундою. Я намагався всередині заспокоїтися й не влаштовувати сварки. Кафе ж усе-таки, люди довкола. Але відчував, що на чолі виступають краплі поту. Усілякі думки промайнули: як же так вийшло? Чому не можна було попередити нас раніше, ще до бронювання?
Мій тато, коли ми вийшли надвір, був схожий на людину, яка не може уявити, що відбувається:
– Денисе, що ти тепер робитимеш? – запитав він.
Мама дивилася на мене з сумом:
– Якби ми могли взяти ці витрати на себе… Але ти ж знаєш: у нас теж не золоті гори.
Я кивнув, прошепотів щось на кшталт: “Розумію”. Насправді я був просто здивований. Не тому, що треба знайти гроші. А тому, що є люди, які можуть ось так нечесно “зіскочити”. Добре, бувають життєві обставини, але чому про них не повідомили вчасно?
Руслана підбігла до мене майже біля виходу й тихо звернулася:
– Денисе, я поясню все вдома. Головне – не роби з цього щось… Ми ж любимо одне одного, чи не так?
Я щось буркнув під ніс, не знаючи, що сказати. Увечері ми з Русланою посварилися гірше, ніж будь-коли доти. Мені було прикро, що вона приховувала таку важливу річ, а вона виправдовувалася, що боялася моєї реакції. Я намагався бути спокійним, проте відчував, що мене просто поставили перед фактом: “або ти покриваєш додаткові витрати й весілля відбудеться, або ні.” Це недооцінка, байдужість чи щось іще – я досі не розумію.
Після безсонної ночі, на ранок, я зібрався з думками й покликав Руслану на розмову:
– Слухай, весілля – це наша спільна справа, і ми розподілили обов’язки наполовину. Якщо твої батьки не можуть допомогти, то треба було попередити завчасно. А зараз, за місяць, у нас уже все розписано й проплачені аванси.
Руслана прошепотіла:
– Я розумію, але ж є вихід – ти можеш взяти невеликий кредит або позичити…
Я голосно видихнув:
– Чудово. А вони тоді що? Скажуть: “Вибач, нам шкода”? Насправді справа не в грошах як таких, а в тому, як вони до цього поставилися. Мені тепер складно уявити, що колись ми всі сядемо за один стіл і будемо з усмішкою згадувати цей день. Адже він уже зіпсований.
Пізніше я зустрівся з майбутніми сватами ще раз. Тато Руслани знизав плечима й додав:
– Дивись сам. Якщо для тебе справжнє кохання – це спільна відповідальність, то ти мав би просто взяти все на себе. Та хіба це так страшно?
Я гірко засміявся:
– Уявімо, що я беру кредит і закриваю всі витрати. А за пів року ви знову скажете, що не можете віддати свою частку. І що, знову буду я крайнім?
Михайло розвів руками, ніби показуючи: “То вже твої проблеми”. Я збагнув: вони не відчувають жодного дискомфорту через те, що переклали на мене все фінансове навантаження.
За кілька днів я насмілився сказати Руслані прямо:
– Гроші й нерви можна відновити. Довіру – ні. Я хочу розуміти, що якщо ми вже одружуємося, то маємо чесно говорити про труднощі. Чи можемо ми бути командою, коли таке стається?
Руслана опустила погляд:
– Денисе, я не знаю, як виправити цю ситуацію. Мої батьки сказали, що нічого не змінять. Я не можу їх змусити. А сама я не заробляю стільки, щоб за місяць зібрати гроші. Виходить, усе залежить від тебе.
Знаєте, отой момент, коли ти розумієш, що кохаєш людину, але ситуація загнала тебе в глухий кут? У душі мені щось перевернулося. Я був на роздоріжжі: або ковтнути образу, взяти ці витрати й спробувати забути про все, або ж зупинити цей “двигун”, доки він не розтрощив наше майбутнє. Чим довше я думав, тим більше схилявся до другого варіанту.
Зрештою я прийняв найважче рішення в житті. Я сказав Руслані, що весілля не буде. Принаймні не в найближчому часі. Вона плакала, питала: “Невже гроші зруйнували нашу любов?” А я мовчав, бо не хотів розповідати про всю ту гіркоту, яку відчув від їхнього обману.
Ось так я залишився без весільних клопотів і, певною мірою, без нареченої. Мої майбутні свати почали розказувати всім спільним знайомим, що я “кинув” Руслану через надмірну жадібність. Але, якщо чесно, мені вже було байдуже, хто що скаже. Я зрозумів, що чесність і відкритість – це основа стосунків. Якщо вони ламаються ще до весілля, що тоді буде далі?
Тепер мені цікаво: а ви, друзі, як учинили б на моєму місці? Чи була б ваша любов сильнішою за такі “випробування”? Чекаю ваших думок.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
