За Михайлом тільки-тільки сорок днів виповнилося. Ми в той час з дітьми були дома. На дворі лило, як з відра. Тому коли подзвонили в двері, я ще здивувалася, кого в таку негоду принесло. На порозі, в чорній хустині, стояла свекруха. – Нам треба серйозно поговорити, – сказала вона, крокуючи впевненою ходою на кухню. – Ти ж розумієш, що цю квартиру ви повинні звільнити!
Протягом п’ятнадцяти років мені довелося мовчати причіпкам свекрухи, а одного азу випала нагода все їй “віддати”.
Ми з Михайлом відгуляли весілля відразу ж після закінчення університету. Стали жити у квартирі, що залишилася йому від бабусі. Боженька подарував нам двох синів, рік за роком, я посиділа в декреті якийсь час, розвивала малюків і займалася ними.
Ірина Іванівна мені дорікала в тому, що я сиджу вдома і не заробляю жодної копійки. Наче не зрозуміло було, що з двома малюками не попрацюєш, а вона зі свого боку нічим не допомагала і сидіти з дітьми не збиралася. І іноді від неї прослизали такі фразочки: “Щось мої онуки не мають нічого спільного з моїм Михайликом”.
Вона таким чином натякала на мою невірність, хоча дорікнути по суті мені не було в чому. Мій чоловік намагався не помічати цих натяків або жартував. Ну гаразд, я мовчала.
Коли закінчився декрет, я пішла працювати. Але свекрусі знову було не так – вона почала говорити, що я “кинулася” на квадратні метри і тільки тому вийшла заміж за Михайла. Адже з такою низькою зарплатою мені самій на квартиру не заробити. Ірина Іванівна всюди бачила змови, немов у давні віки.
Коли діти вже підросли, їм було по 12 та 13 років, наш світ перевернувся. Після обстеження чоловіка виявили “біду”. Протягом року ми робили все можливе, лиш би Михайлу було краще, але це не допомогло і в результаті у свої 36 років я залишилася одна з двома дітьми.
Коли ще навіть 40 днів не минуло, то свекруха з’явилася у нас удома і сказала, що ми маємо з’їхати з квартири. Я була не в собі від почутого. Адже нормальна людина ніколи б так не вчинила! Я й так жила ніби в тумані, трималася з останніх сил, а вона зі своїми правилами.
– Ірина Іванівна, ви взагалі чим думаєте? Ми з дітьми є прямими спадкоємцями. І нікуди їхати не збираємось. Житимемо тут по праву.
– Нічого подібного, любонько! Тільки рідня може успадковувати майно. Ти маєш ще довести свою спорідненість і дітей із сином. Вони не схожі на нього ні капельки.
– Добре, Ірино Іванівно, я зроблю, як ви просите, але якщо правда буде на моїй стороні, то ця квартира буде точно їх, та ще й ви свою відпишете.
Свекруха трохи відійшла, подумала. А потім погодилася, бо була впевнена у своїй правоті.
Я вирішила розставити все на свої місця. Відвела свекруху до нотаріуса. Там ми запевнили нотаріально наш договір. Потім вона шкодуватиме про своє ставлення. Я в цьому впевнена.
Пішли в клініку, вибрану свекрухою, щоб я не виглядала в її очах ошуканкою. Аналізи здали, дали нам наш результат. Розкривати конверт вирішили разом.
Сіли ми за стіл. Я в результаті не сумнівалася. А вона була певна у своїй правоті. Розкрила конверт, а там усі 99,9%, що це діти мого чоловіка. Ви б бачили, яке було у неї обличчя. Я не могла далі стримуватися:
– Невже ви гадали, що я наважусь робити тест, не будучи впевненою, що це не наші з ним діти?
Ірина Іванівна просто розвернулась і вийшла. Прийшла вона вже наступного дня із заповітом на ім’я онуків.
– Вибач мені, що я тебе підозрювала. Я б у будь-якому випадку відписала квартиру вам. Ріднішого у мене нікого немає.
Я була задоволена таким поворотом подій. Обнялися ми з нею і більше про це не згадували.
Фото ілюстративне
