– Та не так я і маю потреби – ображається Ірина Дмитрівна, – щоб обноски носити. Тим більше, якби ж то за донькою рідною, а тут – за невісткою.

– Чого ти, Ірино, – каже її літня сусідка, – я б раділа: речі у твоїй невістки модні, добротні. Брала б – ходила б моднющая, як королева. Ти ж собі на пенсію таких купити дозволити не можеш, а фігури у вас схожі, та ще розмір ноги один. Краса, чого носом крутити? Мені б хто віддав – я б раділа!

– Розумієш, – стоїть на своєму Ірина Дмитрівна, – я й не кажу, що речі погані. Просто це принизливо для мене. Тим більше, що і ситуація не така проста, як тобі здається.

Синові жінки – 37 років, самій Ірині Дмитрівні близько до 60-ти. Вона виглядає досить моложаво, але з роботи пару років назад все ж «попросили»: дай дорогу молодим. І пенсія є, середня, і квартира двокімнатна. І ось – невістка, онука скоро 5 років.

– Вони зі мною ніколи не жили, – пояснює Ірина Дмитрівна, – одружилися 10 років тому, кредит взяли, та й виплатили її вже. Обоє заробляють гідно.

Жінка в глибині душі сподівалася, що з її виходом на пенсію, син стане їй хоча б трохи допомагати.

– Має ж можливість, – журиться вона, – у внука – няня, мене не допускають з ним сидіти. За кордон літають, машину поміняли. Син нову посаду отримав, задумалися про те, що квартиру міську треба здати, а побудувати будинок в передмісті. Там, мовляв, і просторіше, і престижніше. А мені хоча б на комуналку можна було б підкидати: я ж Мішу одна виростила.

Ірина Дмитрівна десь через півроку після виходу на заслужений відпочинок спробувала синові поскаржитися, як важко жити на пенсійні крихти, як все дорого в магазинах. Ось і чоботи зимові не може собі дозволити купити літня мати.

– І що ти думаєш, – обурена пенсіонерка, – чоботи мені привезли, разом з цілим лантухом барахла старого від невістки. Куртку, джинси, туфлі, светрики різні. Так, все хороше, Неля у нас два сезони речі не носить – купує тільки нове, останньої колекції і не на ринку. Але все це – ношене! Невже я не заслужила реальної допомоги грошима? Мені, як жебрачці, старе шмаття?

Ірина Дмитрівна в той перший раз синові і невістці нічого не сказала, але речі носити не стала – віднесла в соціальний захист. А наступного разу не стерпіла.

– Нелля, – звернулася вона до невістки, – я, звичайно скромно живу. Але не до такої міри, щоб за тобою доношувати. Що ж ти мамі своєї нові речі купуєш, а мені мотлох несеш?

Невістка образилася, лантух з речами забрала. А син після цього мамі подзвонив і вимовив:

– У тещі розмір інший, – сказав Мишко, – вона б і рада речі взяти, та не зможе їх натягнути на себе.

– Раз речі не бере – значить не притиснуло, – вважає невістка Ірини Дмитрівни.

Тоді сама Нелл:

– Значить не потребує, чого допомагати? Речі всі хороші, а свекруха носом крутить. Чому наша сім’я повинна їй допомагати грошима? У неї є пенсія, вона не голодує, он навіть гонор і гордість свою показала. І Мішу я зможу переконати. Бюджет сім’ї все одно в моїх руках. Моя мама всьому рада, всі приймає з вдячністю.

– Дорога зозуля перекуковала сина, – журиться Ірина Дмитрівна, – що я не прийняла невесткіних обносків, так і матеріально допомогти не потрібно.

Що думаєте? З боку сім’ї Михайла соромно не підтримати літню матір грошима, адже має ж можливість? Або Ірині Дмитрівні не варто бути такою різкою з дружиною сина?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.