Я – Марта, мені тридцять п’ять, і, здається, я тримаю на собі цілий всесвіт: двоє дітей, роботу бухгалтера, пса Барсика й житло на п’ятому поверсі без ліфта.
За останні чотири роки я вигладила приблизно 2 000 сорочок чоловіка, відремонтувала дві пральні машинки й витратила на сім’ю понад 87 000 грн із власних підробітків. Та одного ранку, доки на плиті ще бурлив борщ, я усвідомила: мій світ розсипається однією великою крихтою перетрудженої булки. І ось, коли я вже планувала втекти на вихідні до подруги в Карпати, події закрутилися так, що ні я, ні Василь, мій самовпевнений «геній дивана», навіть не підозрювали, який рахунок виставить нам звичайна втома…
Мій чоловік точно не прожив би і дня без мене. Він досі плутає, де у пральній машині кнопка «Старт», а простий яблучний пиріг для нього — магія”
– Моя Марта – добра жінка, але геть відірвана від сучасного світу, — розчулено пояснює друзям Василь. — Бігає по хаті з ганчірками, вічно щось підмазує та пилососить. Ніяк не може знайти собі пристойного заняття, тому вигадує якісь побутові примхи, – додає він, а я мовчу.
Я мовчала довго, аж поки ті «побутові примхи» не перетворилися на проблеми зі здоров’ям. Василь, між тим, міг розмірковувати про курс біткоїна, лежачи на дивані у вицвілому спортивному костюмі. Усе, що стосувалося дому, спадало на мене: від батарейок у пульті до оплати комуналки. Я ловила себе на тому, що мрію не про відпустку на морі, а бодай про тишу у ванні без стукоту у двері: «Ма-амо, де мої кросівки?»
Одного понеділка, коли я після нічного авралу в бухгалтерії все-таки прийшла на роботу, колежанка Оля кинула оком на мої запалі щоки й мовила:
— Марто, ти знову за каву замість сніданку? Поїдь у Трускавець на реабілітацію. Санаторій «Карпатські зорі» дає бюджетні путівки: 21 день, триразове харчування, масажі, басейн.
— Не сміши. Хто дома лишиться? Василь?!
— Чому ні? Діти ж не немовлята, а він — дорослий.
Я скривилася, уявивши, як чоловік шукає макарони в морозилці. Та наступного тижня в маршрутці я зловила власне віддзеркалення у вікні: сіра шкіра, недосип, кола під очима. Тоді й зважилася: оформила путівку за 11 500 грн. Думала, Василь закатить скандал, а він просто витріщився:
— Ти серйозно? Три тижні?! А хто варенички ліпитиме?
— В магазині продають, пам’ятаєш? — усміхнулася я. — Розберешся.
Підготувалася, як годиться: зварила борщ, голубці й деруни, підписала контейнери, приколола на холодильник «інструкцію виживання» з пунктами: «пилосось не рідше ніж раз на 2 дні», «білизна — режим “Бавовна 40°”», «оплата гуртків — 550 грн щочетверга». Діти хихотіли, розуміючи, що татові доведеться напружитись. Василь мужньо кивав, але очі бігали — ніби шукав кудись утекти.
Потяг Львів—Трускавець відкотив мене у світ, де за тебе думають лікарі, а не Google-запити «температура 38 у дитини що робити». Уже першого вечора я лежала у ванні з морською сіллю й дивилася крізь вікно на сосни, не тримаючи в руках жодної ганчірки. Мобільний дзвонив щохвилини:
08:12 — «Яка різниця між содою й порошком для випічки?»
09:47 — «Чому пралка пищить і не віджимає?»
11:03 — «Де ти ховаєш відкривач для консервів?»
13:25 — «Чи можна давати сину кашу два рази поспіль?»
Я відповідала стисло, а потім поклала телефон у шухляду й вирішила: буде survival-mode — витримають.
На третій день повідомлення змінили тон:
«Вивів пляму на сорочці — відчуваю себе хіміком».
«Запік картоплю з шинкою, смак нікуди, але діти живі».
Через тиждень Василь писав уже майже хвалебно:
«Знайшов у YouTube рецепт домашньої граноли, прикинь? Приємно пахне».
Я насолоджувалась: ранкові інгаляції, соляна шахта, 20 хвилин під «сухим» масажем, а вечорами — танці під акордеон у вестибюлі. Басейн із теплою водою здавався раєм після наших вічно холодних батарей. Завела подруг: Галину з Рівного й Зоряну з Тернополя. Ми сміялись, коли ділилися «подвигами» наших чоловіків. Галина переказувала СМС від свого Петра: «Виправ светр на 90 °, вийшов одяг для Барбі». Я ж тримала топ-позицію з історією, як Василь випадково зробив каву дітям замість вівсянки.
У середині курсу отримую фото: чоловік і дітлахи тримають саморобний плакат «Чекаємо, мамо!» і пиріг з обваленим боком. Пишу: «Над печивом ще попрацюйте». Він: «Це кекс. Ну, був…». Я сміялась до сліз, сидячи на лавці біля бювету з «Нафтусею».
Друге фото — кухня. Чиста(!). На плиті тушкована капуста, все накрито кришками. Підпис: «Експериментую». Я заплющила очі й уявила, як Василь, що колись навіть чайник плутав із кавоваркою, помішує капусту, нишком дивлячись у мій зошит із рецептами.
На дев’ятнадцятий день медсестра віддала мені бандероль: внутрішній дворик нашого будинку, діти грають у м’яча, а Василь перекидає білизну на мотузці. Листок-сердечко: «Дякую за довіру. Чекаємо з грибною піцою собственного виробництва». Там же — допис від доньки: «Тато навчився косити траву, але поки криво».
Повернулася я недільного пообіді: пахло базиліком, у вікнах миготіли чисті штори. Василь метушився біля столу в моєму блакитному фартусі.
— Сідай, — командував, ніби шеф-кухар. — Паста з індичкою й грибами, салат із редискою й сиром, а на десерт — твій улюблений пляцок із яблуками. Пекла Софійка, я тільки нарізав.
Я сіла, й серце постукало сильніше, ніж тиск у тонометрі на процедурі. Діти принесли букет барвінку з городу сусідки Олени.
— Мамо, тату тепер знає, що таке кипляче молоко, — шепоче син Артем. — Він каже, що ти — герой.
Василь знизав плечима:
— Та який я герой. Просто зрозумів, що мій диван не злетить у космос, якщо я від нього встану. І що в каструлі є щось більше, ніж звук шуми по кришці. По-чесному, Марто, я думав, що твої «примхи» — то каприз. Аж поки сам не залишив борщ без нагляду й не здирав пригар з дна лопаткою.
Я посміхнулася й торкнулася його руки. Ми домовились про новий розклад: купівля продуктів — спільна, прибирання — по черзі, сніданок готує той, хто прокинувся першим. А ще Василь узяв до серця економію: замість трьох снікерсів до кави — одне яблуко й вівсянка.
Наступного ранку він готував гранолу, посипаючи її мигдалем, і виглядав таким зосередженим, що я не втрималась:
— Василю, а де ж твій шаховий клуб і безкрайній Netflix?
— Поставив на паузу. Хоч раз. Бо зрозумів: якщо я не почну ділити з тобою справи, ми обоє проґавимо час. А я не хочу, щоб ти тікала до Трускавця, щойно на горизонті з’явиться вільна путівка.
Минуло два місяці. У вітальні — новий килим, бо старий, виявилось, «імплантував» у себе стільки крихт, що їх не брав навіть нервовий пилосос. Василь тепер сам планує списки покупок: курятина — 1,5 кг на тиждень, овочі — 4 кг, житній хліб — дві бухєнки, бо білі булочки, як він каже, «забирають бюджет і додають кілограми». Я більше не гарячковито перевіряю електролічильник, чи не залишив він бойлер увімкненим на ніч.
Якось у суботу задзвонила подруга Ліля:
— Закинеш дітей до бабусі? Підемо в кіно на 20:00.
— Запитай краще Василя, — усміхаюсь. — Він сьогодні головний по графіку.
Чоловік, почувши це, підморгнув:
— Я сам пропонував. Живемо ж у двадцять першому столітті, еге ж?
Ми пішли, і, сидячи у залі, я ловила себе на думці: найважливіше — не паста з грибами й не випрасувані сорочки. Найважливіше, що мені тепер не треба стояти вічним регулювальником — я маю партнера, який бачить і мою втому, й власні сили.
Повернулися увечері: у кухні блищала вимита раковина, діти спали, а Василь залишив на столі записку: «Паста в холодильнику, разігрійте, коли зголоднієте. PS: Дякую, що колись поїхала до Трускавця. Інакше я б так і не навчився бути тобі рівнею».
Я притисла листок до серця, вдихнула аромат базиліку й подумала, що втома — штука підступна. Вона може зламати, а може навчити. Усе залежить від того, хто поруч: пасажир чи другий водій. І поки другий водій сидить не на дивані, а за реальним кермом спільного життя, жоден буряковий борщ нам не страшний.
Минулої неділі ми з Василем вирішили вдруге протестувати наш «оновлений» сімейний підряд: взялися разом готувати недільний обід для батьків, аби показати, що в домі тепер панує командна гра. Василь перетягнув на балкон електрогриль, а я розкроїла овочі для салату. Він креативив із маринадом: м’ята, часник і трішки меду, — щось, чого я б ніколи не зважилась змішати.
До нас забігли діти з двору, захекавшись, але одразу врятували ситуацію: Артем пофарбував ложкою наш білий стіл у «кетчупово-червоне». Колишній «геній дивана» не розгубився: витер пляму, посміявся і промовив легендарне «Нічого, випереться», — фраза, яку раніше чув тільки від мене.
Поки м’ясо шкварчало, ми встигли поговорити про великі й малі плани. Василь зізнався, що хоче відкласти 4 000 грн щомісяця, аби на Новий рік зводити нас усіх до Львова подивитись ілюмінацію. Я ловила себе на думці, що вже кілька тижнів не зриваюся на дрібниці й не прокидаюся з гложучим почуттям провини за «недостатньо ідеальний» порядок. Видно, ті 21 день у Трускавці зробили краще, ніж десяток мотиваційних книжок.
До вечора дім заповнився ароматом медово-часникового маринаду й теплим гомоном рідних. Ми сиділи за столом, діти ділили пиріг, а я вперше за довгий час відчула всередині не втому, а легкість.
Озираючись назад, бачу, що іноді найсильніший поштовх до змін приходить саме тоді, коли дозволяєш собі зробити крок убік і дати іншим простір спробувати. А тепер цікаво: чи було у вашому житті щось подібне — момент, коли ви наважилися відпустити кермо й побачили, як близькі беруть відповідальність у власні руки? Розкажіть, як це вплинуло на ваші стосунки.
