За останній рік син на мене витратив близько 100 тисяч гривень. Це багато, але все це необхідні речі. Мені не до молодості йде, тому посудомийна машина просто необхідна, як і сушарка, бо інакше “зацвіте” взимку вся квартира. Ну а про кавоварку я мовчу, без неї я б просто не змогла. Але все це колись їм і залишиться. Інша річ коли Ангеліна на непотріб гроші мого сина тринькає. Ну скажіть мені, для чого було купувати той сповивальний столик? Я свого на дивані переодягала і нічого, он, який козак вимахав.
Я завжди знала, як правильно розпоряджатися грошима. Життя навчило мене цінувати копійку, бо ж ніхто інший цього за тебе не зробить. От і намагаюсь донести цю просту істину своїй невістці, Ангеліні. Та вона, здається, нічого не хоче слухати.
Знаєте, коли Андрій, мій син, одружився, я щиро раділа. Вона здалася мені непоганою дівчиною, хоча одразу помітила цю її схильність до витрат. Та хіба скажеш щось синові, коли він кохає? Тому я мовчала.
Але все змінилося, коли у них з’явилися діти. Декілька років тому я прийшла в гості, щоб побачити онучку, і що я бачу? Коляска за вісімнадцять тисяч гривень! Вісімнадцять! Це ж можна було б купити три звичайні й ще б залишилося. Я тоді не втрималася:
– Ангеліно, навіщо такі витрати? Хіба не можна було обрати щось простіше?
Вона тільки знизала плечима і сказала, що це зручніше для дитини. Ну, нехай. Але потім ця люлька, що сама колише дитину, ще й сповивальний столик… Нащо він? Я ж своїх дітей переодягала на дивані, і нічого, виросли.
Але знаєте, що мене найбільше зачепило? Одноразові підгузки. Вони ж такі дорогі! Я виростила Андрія, використовуючи звичайні тканинні пелюшки. Це ж економніше й екологічніше! Я навіть сказала про це:
– Андрію, сину, подумай, скільки грошей ви могли б зекономити, якби користувалися тканинними пелюшками.
А він тільки відмахнувся: “Мамо, це вже минуле століття. Зараз так всі роблять”.
Ну добре, я звикла до їхніх дивних витрат, але все ж таки моє терпіння має межі. І ось нещодавно в мене зламалася морозильна камера. Я попросила в Андрія позичити грошей. Що, мені те м’ясо, що сестра з села привезла, викинути у смітник? Він дав мені 15 тисяч. Пізніше пилосос полетів, знову допоміг. Ще раніше душову кабіну поміняти треба було, теж дав.
Але ж я не витрачаю ці гроші на дурниці! Все необхідне для дому. І от, коли я купила собі посудомийну машину – бо це дійсно важливо, стільки часу економить, – Ангеліна скривилася:
– О, то на посудомийку гроші знайшлися, а коли ми купили столик для дитини, було стільки претензій?
Я ледве стрималася! Посудомийка – це необхідність. Я ж не молода вже, з руками проблеми. А столик? Він же непотрібний! Я сказала їй про це:
– Ангеліно, це ж різні речі. У тебе двоє дітей, руки молоді, чому б не переодягати дитину на ліжку? Хіба це так складно?
А вона тільки фиркнула й пішла до Андрія жалітися. Він потім мені телефонує:
– Мамо, може, давай трохи менше говорити про наші витрати? Ми самі знаємо, що нам потрібно.
Але ж ні, не знають! Як можна витрачати гроші на непотріб? Ось у мене є сушарка для білизни – необхідна річ, особливо взимку. Є й прасувальна станція – щоб речі виглядали охайно. Є і кавоварка, бо ж люблю хороший еспресо зранку. Навіть гриль є – але ж це для свят, а не просто так! Всі ці речі справді потрібні. А ця їхня люлька, підгузки, столики… зайве.
І знаєте, що найбільше мене бентежить? Вони досі не обгородили свій будинок. Живуть при дорозі, діти маленькі, а паркану немає. Це ж небезпечно! Я сказала про це Андрію:
– Сину, чому ви досі не поставили паркан?
А він: – Мамо, ми зараз багато витратили, ще й тобі допомогли, тому поки що відкладаємо.
І тут мені стало трохи ніяково… Але ж це не моя провина, правда? Я ж не змушувала його мені допомагати. Він сам запропонував! Та й хіба це не нормально, щоб син допомагав своїй матері?
От скажіть мені, чи я справді така погана? Хіба я не маю права купити собі посудомийну машину чи кавоварку? Це ж необхідні речі! І хіба не правильно, що я намагаюся навчити їх економити? Чи я справді занадто сувора? Що ви думаєте, дорогі читачі? Може, я справді щось роблю не так?
