fbpx
життєві історії
За пару місяців до весілля я зустріла Уляну. Подруга світилася від щастя. – Я чекаю дитинку! Уявляєш? Таке щастя! – Чудово! Вітаю вас, мої дорогенькі. А Остап вже знає?, – спитала я Уляну, – ні, хочу йому зробити на весілля сюрприз. – Та, на жаль, наречений так і не дізнався, що скоро стане татом. Його батьки навіть слухати про Уляну і дитину не стали. – Це ти його на небеса відправила

За пару місяців до весілля я зустріла Уляну. Подруга світилася від щастя. – Я чекаю дитинку! Уявляєш? Таке щастя! – Чудово! Вітаю вас, мої дорогенькі. А Остап вже знає?, – спитала я Уляну, – ні, хочу йому зробити на весілля сюрприз. – Та, на жаль, наречений так і не дізнався, що скоро стане татом. Його батьки навіть слухати про Уляну і дитину не стали. – Це ти його на небеса відправила.

Цей випадок трапився зі мною 15 років тому. Була осінь і я якраз розлучалась зі своїм чоловіком. На той момент мені було лише 33 роки. Ми покохали одне одного ще у студентські роки. Ідилія тривала протягом десяти років. Розлучатися було складно. Я ж звикла до чоловіка. Єдиною моєю підтримкою була подруга Уляна. Вона надавала мені допомогу. Уляна, з якою ми товаришуємо з 1 класу, була моєю шкільною та студентською подругою. Ми і в університеті разом вчилися. Багато хто думав, що ми сестри.

І ось я тримаю в руках документ про розлучення. Мені 33 роки, працюю, але мамою так і не стала. Чоловік не хотів.

– А ну візьми себе в руки!

Я подивилася перед собою і побачила Уляну. Вона зустріла мене з цукерками в руках. Я здивувалася, що Уляна, яка ніколи не була заміжня, налаштована так оптимістично. Вона посміхалася і казала:

– Потрібно тебе спершу влаштувати, а я вже якось обійдуся!

У неї скоро були іменини, і я хотіла зробити їй приємно — влаштувати її особисте життя. Я побачила хлопця, який працював зі мною і з нею, але був сором’язливим і боявся підійти до Уляни. Він кмітливий, хоч і молодий, молодший за мою подругу.

Вони швиденько знайшли спільну мову і почали зустрічатися. А я була рада, що Уляна щаслива.

– Віро, скоро ти станеш моєю дружкою! Ми з Остапом подали заяву! – сказала Уляна мені по телефону. А потім ми одразу вирушили за сукнею. Як з’ясувалося, це не так і легко — довелося їхати до сусіднього міста. Після того, як зняли всі мірки, попросили повернутися за нею через 2 тижні. Почали готуватися до весільної урочистості. І тут з’ясувалося, що Уляна чекає дитину.

– Чудово, а яка була у нареченого реакція?

– А я не встигла його втішити — зроблю подарунок на весіллі. – Усміхалася наречена. А я обняла її та привітала.

Минали дні, тижні і ми поїхали забирати сукню. Остап сказав, що сам відвезе Уляну. Тільки подруга себе того дня погано почувала, і він вирушив в інше місто один. Тоді був початок весни, слизька дорога і замість весілля, ми провели Остапа в останню путь.

Уляни на прощанні не було… Я ні на мить не відходила від подруги. Настала дата весілля. Ще не всі знали про цю ситуацію та посипалися привітання…

Уляні було дуже важко, а батьки Остапа саме її вини у всьому. Мати з батьком умовляли дівчину щось зробити, бо після такого потрясіння не знати що могло бути з дитям. Я відмовляла подругу — це ж її щастя, її пам’ять.

Той день я не забуду ніколи. Лікарі повідомили, що з дитятком все добре, а ось з Уляною…

Вони обидвоє з Остапом спочивали поруч, на горбочку. На нареченій була її весільна сукня та фата. Таку її й запам’ятали всі. Через тиждень я пішла в клініку і з’ясувалося, що до дитини ніхто навіть не приходив. Заплатила за все та пішла до батьків Уляни. Вони були засмучені, казали, що це я її познайомила з Остапом. Що все це через мене.

– Дівчинка буде нам весь час нагадувати про Улянку. Ми цього не хочемо.

Батьки Остапа прийняли ту ж позицію. І коли постало питання, що робити з дитину, я її удочерила. Поки дівчинці не виповнилося 5 років, ми жили поряд з батьками Уляни, але при кожній їх зустрічі – вони відводили очі. Потім я поїхала до іншого міста. Назвала я дочку Наталочкою, так хотіла Уляна. Наразі їй уже 15 років. Я вийшла заміж, привела на світ сина, завела собаку і в нас дружна сім’я.

Цього року занедужала мама і я взяла відпустку для догляду за нею. Поїхала до рідного міста. Там зустрілася із батьками Уляни. Вони почали розпитувати про внучку, цікавилися її життям, навіть намагалися найняти адвоката, щоб її повернути. Хоча свого часу відмовилися від онуки. І не цікавились її долею. Тоді покинули, а тепер називають своєю рідною. Навіть батьки Остапа почали питати за онучку.

Вона моя, і я все зроблю, щоб захистити свою Наталочку!

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua