За три місяці до весілля мого сина я побачила його молоду дружину з таким животом, що відразу зрозуміла, чому вона останнім часом уникала наших зустрічей. Мій Дмитро тим часом працював у Чехії по дванадцять годин, відкладав кожну зароблену крону на ресторан, музику й білу сукню, яку так хотіла його Ярина.
Я приїхала до її села після чуток, але спочатку пішла до священника. — Отче, мій син заробляє на весілля, а його дружина, кажуть, чекає дитину від іншого. Як мені тепер йому це сказати? — запитала я. — Спершу поговоріть із самою Яриною, бо людські слова не завжди правда, — відповів священник. Та коли я зайшла на подвір’я сватів, побачила дещо таке, після чого вже не могла просто повернутися додому.
— Ви тільки Дмитрові поки нічого не кажіть. Він же далеко, нащо його зараз тривожити? Приїде додому, тоді Ярина сама все пояснить, і розійдуться вони по-людськи.
Це сказала моя сваха Орися, коли я стояла посеред її кухні й дивилася на невістку. Ярина сиділа біля столу в широкій домашній сукні, але та сукня вже нічого не приховувала. До народження дитини залишалося кілька місяців, а мій син, який понад пів року працював у Чехії, досі вірив, що вдома на нього чекає дружина й велике весілля, заради якого він відкладав майже весь заробіток.
Найбільше мене вразило навіть не те, що Ярина чекала дитину. На холодильнику висів список весільних гостей, біля шафи стояли коробки з прикрасами для ресторану, а на столі лежав записник із підрахованими витратами. У цій хаті все ще готувалися до свята, хоча сама наречена вже кохала іншого чоловіка й зовсім не збиралася йти під вінець із Дмитром.
— Орисю, ви самі чуєте, що говорите? — запитала я. — Мій син щотижня висилає гроші, щоб ваша донька мала весілля, про яке мріяла. А ви пропонуєте мені мовчати, поки він ще три місяці працюватиме заради того ресторану?
Сваха поправила на столі клейонку, хоча та лежала рівно. Ярина сиділа, притримуючи руками живіт, і дивилася на свої домашні капці. А я раптом згадала, як Дмитро перед від’їздом попросив мене наглядати, щоб його молода дружина ні в чому не мала потреби.
Тепер доведеться пояснювати синові, чому я не змогла виконати навіть цього прохання.
А почалася вся ця історія ще тоді, коли Дмитро вперше привів Ярину до нашої хати.
Мені тоді було п’ятдесят три роки. Жили ми в селі неподалік Коломиї, у старому, але добротному будинку, який свого часу звели разом із чоловіком. Господарство мали невелике: город, кілька курей, садок за хатою, де росли дві яблуні й стара груша.
Чоловіка не стало за п’ять років до тих подій. Дмитро залишився моєю найближчою людиною, хоча я ніколи не хотіла, щоб він усе життя сидів біля матері. Навпаки, мріяла, щоб одружився, мав свою сім’ю, побудував дім і жив так, як сам вважатиме за потрібне.
Синові було двадцять шість. Він працював на меблевому підприємстві, добре розбирався в деревині, умів лагодити майже все, що ламалося в господарстві, і мав спокійний характер. Якщо хтось починав суперечку, Дмитро частіше відходив убік, ніж доводив свою правоту до останнього.
З Яриною він познайомився на весіллі товариша. Вона була на три роки молодша, гарна, чорнява, з великими карими очима й довгим волоссям, яке любила заплітати в косу. Працювала продавчинею в магазині одягу в районному центрі, а жила з матір’ю в сусідньому селі.
Коли син уперше привів її до нас, я напекла пиріжків із капустою, приготувала голубці й виставила на стіл домашній сир. Ярина їла небагато, зате дуже гарно дякувала, розпитувала про наш сад і сказала, що любить квіти.
Мені дівчина сподобалася. Вона вміла усміхатися так, що Дмитро біля неї одразу ставав іншим: жвавішим, веселішим, навіть трохи балакучим. Я дивилася на них і думала, що, може, нарешті й у нашій хаті знову буде більше радості.
Про родину Ярини знала небагато. Її мама Орися жила вже з третім чоловіком і мала трьох дітей від різних шлюбів. Найстарша Ярина була від першого, середній син від другого, а молодша донька — від теперішнього чоловіка.
У нашому селі про Орисю говорили різне. Хтось жалів, бо не склалося їй із чоловіками, хтось засуджував, а хтось казав, що жінка просто шукала кращого життя. Я ніколи не любила розбирати чужі шлюби, тому й синові нічого поганого не говорила.
Одного разу сусідка Параска, почувши, з ким зустрічається Дмитро, одразу почала розпитувати, чи добре я знаю ту сім’ю.
— Ти, Маріє, дивися уважно, бо там мати така, що сьогодні одне говорить, а завтра вже інше. Ярина ніби дівчина непогана, але вдома в них порядків особливих немає.
Я відповіла, що чужі розмови мене не цікавлять. Донька не зобов’язана відповідати за материні рішення, а як житиме Дмитро з дружиною, залежатиме передусім від них самих.
Тепер, згадуючи ту розмову, я не думаю, що мала тоді слухати Параску. Просто шкодую, що надто швидко вирішила: якщо син щасливий, то більше ні до чого придивлятися не треба.
Через рік Дмитро оголосив, що збирається одружитися. Вони з Яриною вже домовилися, що після весілля житимуть у мене, поки не назбирають грошей на окреме житло. Я була не проти, бо місця в хаті вистачало, а молодим не доведеться відразу платити за оренду.
Та коли зайшла мова про саме весілля, почалися перші непорозуміння.
Я пропонувала запросити найближчих родичів, замовити невеликий зал у кафе й не витрачати зайвого. Дмитро спочатку погоджувався, але Ярина хотіла зовсім іншого.
— Я раз у житті заміж виходжу, — сказала вона якось за вечерею. — Хочу, щоб було гарно, із музикантами, ведучим, великим залом і нормальною сукнею. А не так, щоб люди прийшли поїсти й за дві години розійшлися.
Я запитала, скільки гостей вони збираються кликати. Виявилося, що Ярина вже склала список майже на сто двадцять осіб, причому більша частина була з її боку.
— Та ми ж стільки не потягнемо, діти, — сказала я. — У мене заощаджень небагато, а Дмитро теж не має таких грошей. Може, зробите скромніше, зате потім купите щось для себе?
Ярина відповіла, що її подруга торік мала весілля на сто п’ятдесят гостей і все пройшло чудово. Вона не хотіла, щоб потім у селі говорили, ніби Дмитро пошкодував грошей на молоду дружину.
Я чекала, що Орися підтримає мою пропозицію. Але сваха, навпаки, заявила, що донька має право на гарне свято.
— Ми зі свого боку теж допоможемо, — пообіцяла вона. — Не переживайте, Маріє, щось назбираємо. У нас родина велика, кожен потроху докладеться.
Та коли почали рахувати витрати, з’ясувалося, що Орися з чоловіком можуть оплатити хіба частину продуктів і весільний коровай. Решту мали забезпечити Дмитро та я.
У сина були невеликі заощадження, але їх не вистачало навіть на ресторан. Тоді його товариш запропонував поїхати на заробітки до Чехії, де вже працював на меблевій фабриці.
Дмитро спочатку вагався. Він не хотів залишати Ярину надовго, але та переконувала, що кілька місяців швидко минуть, а зароблених грошей вистачить і на весілля, і на деякі меблі.
— Ти тільки уяви, як гарно все буде, — говорила вона. — А після весілля вже нікуди не поїдеш, будемо разом жити й облаштовувати нашу кімнату.
Зрештою син погодився. Товариш допоміг із роботою та житлом, а Ярина взялася шукати ресторан і домовлятися з музикантами.
Перед від’їздом молоді вирішили розписатися. Дмитро пояснив мені, що так їм буде спокійніше, бо вони вже вважають себе сім’єю, а велике святкування й церковний шлюб проведуть після його повернення.
Я пропонувала почекати й зробити все разом, але син був непохитний.
— Мамо, я Ярині довіряю. Ми вже вирішили, що будемо чоловіком і дружиною, то навіщо відкладати? А велике весілля справимо, коли зароблю грошей.
Вони зареєстрували шлюб у районному відділі, запросивши тільки нас із Орисею та двох свідків. Після розпису ми посиділи вдома за скромним столом, а наступного тижня Дмитро поїхав до Чехії.
Ярина залишилася жити в матері. Ми з сином пропонували їй перебратися до мене, адже вона вже була моєю невісткою, але дівчина сказала, що до весілля їй зручніше залишатися вдома.
— Мені ж треба все організувати, — пояснювала вона. — З мамою легше їздити по магазинах, домовлятися про сукню й прикраси. А після весілля вже переїду до вас.
Я погодилася. Мені навіть здавалося правильним, що дівчина хоче побути останні місяці біля матері, перш ніж почати життя в іншій хаті.
Перший час після Дмитрового від’їзду все йшло добре.
Син телефонував щонеділі, іноді й серед тижня, розповідав про роботу, про гуртожиток, про чеські магазини й ціни. Працював багато, часто брав додаткові зміни, зате радів, що вдалося знайти добру оплату.
Ярина теж час від часу заходила до мене. Ми обговорювали меню, кількість гостей, скатертини й прикраси для залу. Вона приносила каталоги весільних суконь, показувала фотографії зачісок і просила поради щодо кольору квітів.
Я старалася допомагати, хоча деякі її бажання здавалися мені занадто дорогими. Одного разу вона заявила, що хоче замовити окремо прикрашений автомобіль для молодят, хоча наш сусід пропонував безкоштовно відвезти їх своєю машиною.
— Ярино, та він має гарну машину, чисту, доглянуту, — переконувала я. — Навіщо платити ще за одну? Краще ті гроші залиште на життя.
Невістка засміялася й сказала, що я просто не розумію, яким має бути справжнє весілля. Потім додала, що Дмитро сам хоче зробити їй приємне, тому не треба переживати за витрати.
Я вирішила більше не сперечатися. Зрештою, син заробляв гроші й мав право витрачати їх так, як вважав за потрібне.
Минуло три місяці. Дмитро регулярно пересилав кошти, частину відкладав на власному рахунку, а частину надсилав Ярині для підготовки весілля. Невістка звітувала йому, що замовила, які внесла завдатки, які ще залишилися витрати.
Спочатку вона часто телефонувала мені, але ближче до весни наші розмови стали рідшими. Ярина почала говорити, що має багато справ, у магазині змінили графік, а вдома постійно щось треба допомагати матері.
Одного разу я запросила її на Великдень. Вона відмовилася, сказавши, що трохи нездужає й хоче побути вдома. Потім не прийшла на день народження моєї сестри, хоча раніше обіцяла.
Я не надала цьому особливого значення. Молоді люди мають свої турботи, а Ярина, можливо, справді втомлювалася від роботи та весільної метушні.
Та невдовзі почали доходити дивні розмови.
Першою мені натякнула сусідка, яка торгувала на ринку в районному центрі. Вона сказала, що бачила Ярину кілька разів із молодим хлопцем із її села. Вони разом купували продукти, сміялися, а одного разу він ніс її сумки й проводжав до автобуса.
Я відповіла, що це може бути брат, родич або просто знайомий. Не збиралася влаштовувати допит через те, що невістка з кимось розмовляє.
Але через тиждень подзвонила моя двоюрідна сестра, яка жила неподалік Орисиного села.
— Маріє, я не знаю, як тобі це сказати, — почала вона. — Тут люди говорять, що Ярина давно зустрічається з Богданом, сином нашого колишнього фельдшера. Кажуть, він до них майже щодня ходить.
Я відчула, як похололи пальці. Богдана знала тільки з вигляду: молодий хлопець, років двадцяти п’яти, працював водієм у місцевій фірмі.
— Ти сама щось бачила? — запитала я. — Бо язиками молоти люди вміють, а мені треба знати, чи є хоч якась правда в тих розмовах.
Сестра сказала, що особисто бачила, як Богдан кілька разів приїжджав до Ориси. Але головне, за її словами, було навіть не це: у селі вже говорили, що Ярина чекає дитину.
Я поклала слухавку й довго сиділа на кухні біля недопитого чаю. Дмитро тим часом працював за кордоном, рахував дні до повернення й питав, чи не знайшла я хорошого майстра, щоб відремонтувати кімнату перед весіллям.
Я не могла повідомити йому таке на підставі чужих розмов. Але й сидіти вдома, поки чутки ширяться селом, було нестерпно.
Наступного ранку я поїхала до Ярини.
Дорога була неблизька: спочатку автобусом до районного центру, потім маршруткою до її села. Я взяла із собою невелику сумку, документи, трохи грошей і хустку, бо знала, що дорогою є церква, куди хотіла зайти.
У маршрутці було тісно. Біля мене сіла літня жінка з великим пакетом продуктів, а попереду дві молодиці обговорювали майбутнє сільське свято.
Коли водій оголосив назву села, я запитала, де краще вийти, щоб дістатися до Орисиної хати. Жінка поруч відразу зацікавилася.
— А ви до якої Ориси? До тої, що біля старого клубу живе? То вам на наступній зупинці виходити, там через місток і праворуч.
Я підтвердила, що саме туди їду. Жінка кілька секунд придивлялася до мене, а потім поцікавилася, чи я їй родичка.
— Я мати її зятя, — відповіла я. — Мій Дмитро з Яриною розписалися, а тепер готуються до весілля.
Моя сусідка по сидінню відразу змінилася на обличчі. Вона переставила пакет на коліна й замовкла, але перед виходом усе-таки сказала:
— То ви, певно, ще не все знаєте. Я б на вашому місці спочатку сама з молодою поговорила, бо в нас тут уже пів села про неї говорить.
Я попросила пояснити, що саме вона має на увазі. Жінка розповіла, що Богдан давно ходить до Ориси, а Ярина останнім часом майже не виходить із дому. Потім додала, що сама не бачила нічого такого, щоб могла за все поручитися.
До розмови втрутилася ще одна пасажирка. Вона почала розповідати про Орисині шлюби, про те, як та колись розійшлася з першим чоловіком, потім із другим, а тепер живе з третім.
Я слухала й відчувала, як мене дедалі більше дратує ця розмова. Мене цікавила правда про невістку, а не всі подробиці чужого життя за двадцять років.
— Дякую вам, жіночки, — сказала я, коли маршрутка наближалася до зупинки. — Але про Орисині шлюби я й раніше знала. Мені треба самій побачити Ярину й поговорити з нею.
Вийшовши з маршрутки, я не пішла відразу до сватів. За кілька хвилин дісталася до невеликої церкви, біля якої працювали двоє чоловіків, лагодячи паркан.
Священник саме виходив із господарської будівлі. Я привіталася, назвалася й попросила кілька хвилин для розмови.
Отець Михайло запросив мене до невеликої кімнати біля храму. Я сіла на стілець, поставила сумку біля ніг і почала розповідати все від самого початку: про Дмитра, про розпис, про Чехію, про весілля й чутки щодо Ярини.
Говорила швидко, бо боялася, що не зможу висловити все, що назбиралося в душі. Згадала навіть Орисині три шлюби, хоча сама розуміла, що вони не мають прямого стосунку до теперішньої ситуації.
Священник уважно вислухав мене й запитав, чи я сама бачила Ярину останнім часом.
— Ні, отче, від зими не бачила. Вона все знаходила причини не приїжджати, а я не хотіла нав’язуватися. Тепер думаю, що даремно не поїхала раніше.
Отець Михайло трохи помовчав, а потім сказав, що в селі справді ходять розмови про Ярину, але він не збирається переказувати чужі сімейні справи.
— Ви правильно зробили, що приїхали поговорити особисто, — пояснив він. — Але не починайте з докорів і не судіть доньку за матір. Якщо ваша невістка чекає дитину й має інші стосунки, це дуже серйозна справа, та спочатку треба почути правду від неї самої.
Я запитала, як мені говорити із сином, якщо чутки підтвердяться. Священник відповів, що Дмитро має право знати правду про власний шлюб, але повідомляти таке потрібно обережно, без зайвих подробиць і чужих припущень.
— Не беріть на себе рішення за сина, — сказав він. — Ви можете розповісти, що побачили й почули, але як далі жити, вирішуватиме він. І пам’ятайте, що дитина ні в чому не винна.
Я подякувала й вийшла з церкви. Слова священника трохи впорядкували мої думки, хоча дорогою до Орисиної хати серце калатало так, що я кілька разів зупинялася перепочити.
Подвір’я сватів виглядало охайним. Біля хвіртки цвіли тюльпани, на мотузці сушилася білизна, а під навісом стояли ящики з розсадою. Я постукала, але ніхто не відгукнувся, тому зайшла до подвір’я й покликала Орисю.
Двері відчинила Ярина.
Спочатку я впізнала тільки її обличчя. Волосся було зібране на потилиці, на ній висіла широка домашня сукня, а руки вона тримала перед собою так, ніби хотіла щось прикрити.
Та живіт уже був надто помітний. Навіть якби я не чула жодної чутки, одразу зрозуміла б, що невістка чекає дитину.
— Мамо Маріє, а ви чого без попередження? — запитала вона. — Я думала, ви зателефонуєте перед тим, як приїжджати. У нас тут зараз не дуже прибрано.
Я дивилася на неї й не могла змусити себе перейти поріг.
— Ярино, скажи мені тільки одне. Дмитро знає, що ти чекаєш дитину? Бо я зараз стою перед тобою й не можу повірити власним очам.
Вона відступила вбік і запросила мене до хати. Я зайшла, сіла біля столу й почала розглядати кухню, поки невістка ходила по кімнаті, шукаючи чашки.
За кілька хвилин прийшла Орися. Побачивши мене, сваха спочатку зніяковіла, але швидко зрозуміла, чому я приїхала.
— Маріє, то ви вже все знаєте? — запитала вона. — Ярина хотіла сама вам сказати, тільки ніяк не могла зібратися. Тут така ситуація вийшла, що й не знаєш, із якого боку підступитися.
Я попросила Ярину сісти й розповісти все від початку. Вона принесла воду, поставила склянки на стіл, але сама пити не стала.
— Я не хочу більше обманювати Дмитра, — сказала вона. — І весілля я теж не хочу. Я вже кілька місяців збираюся йому все пояснити, але щоразу, коли він телефонує, не можу наважитися.
Я подивилася на неї з подивом. Адже ще три тижні тому син розповідав, що дружина вибрала фотографа, а перед тим вони разом обговорювали запрошення.
— Як це ти не хочеш весілля? — перепитала я. — Дмитро ж працює, гроші тобі надсилає, запитує, чи вистачить на ресторан. Чому ти досі не сказала йому, що передумала?
Ярина провела пальцями по краю скатертини й відповіла, що все почалося невдовзі після від’їзду чоловіка. Богдан, її колишній однокласник, якось підвіз її з роботи, потім допоміг матері по господарству, а згодом вони почали бачитися майже щодня.
Спочатку, за її словами, це були звичайні дружні зустрічі. Богдан жив неподалік, знав усю її родину, пам’ятав шкільні роки й легко знаходив із нею спільну мову. А коли Дмитро дедалі більше працював і їхні розмови зводилися переважно до весільних витрат, вона почала чекати зустрічей із Богданом більше, ніж чоловікових дзвінків.
— Я не збиралася нічого такого робити, — пояснювала вона. — Спочатку думала, що це просто тому, що Дмитра немає поруч. Але потім зрозуміла, що кохаю Богдана, а з Дмитром уже не хочу жити як дружина.
Ці слова прозвучали так спокійно, що я на хвилину забула навіть про її вагітність. Мені хотілося запитати, як можна перестати кохати чоловіка, з яким зовсім недавно розписалася, але я стрималася. Почуттів не накажеш, і сама це добре знала.
— Якщо ти покохала іншого, чому не сказала Дмитрові? — запитала я. — Він же не тримав тебе силоміць. Могла чесно поговорити, поки він ще не витратив стільки часу й грошей на ваше весілля.
Ярина відповіла, що боялася. Спочатку думала, що її почуття до Богдана минуть, потім не хотіла засмучувати Дмитра, а згодом усе зайшло так далеко, що кожна нова розмова ставала дедалі важчою.
Виявилося, що Богдан теж кохав її. Він знав про офіційний шлюб із Дмитром, але сподівався, що Ярина розлучиться й залишиться з ним. Коли вона дізналася про вагітність, Богдан запропонував разом виховувати дитину й навіть почав облаштовувати кімнату в будинку своїх батьків.
— Ми з Богданом хочемо бути разом, — сказала Ярина. — Я вже вирішила, що не житиму з Дмитром. Просто не знала, як сказати це людині, яка так багато для мене зробила.
Орися, що досі мовчки слухала, відразу втрутилася.
— Маріє, я вам по-людськи скажу: ми теж не знаємо, що робити. Ярина плаче ночами, Богдан ходить сюди майже щодня, а Дмитро гроші висилає. Ми хотіли все пояснити, коли він повернеться, щоб не робити йому ще гірше.
Я подивилася на сваху й запитала, чи справді вона вважає, що Дмитрові буде легше почути правду після ще трьох місяців роботи. Адже весілля вже було замовлене, завдатки сплачені, а син щотижня брав додаткові зміни.
Орися почала пояснювати, що не хотіла втручатися в доньчине життя. Вона знала про Богдана, але сподівалася, що Ярина сама владнає свої стосунки з чоловіком. А коли донька завагітніла, вирішила не поспішати, бо боялася, що через раптову звістку Дмитро наробить необдуманих вчинків.
— Та й гроші вже частково витрачені, — додала сваха. — За ресторан завдаток внесли, музикантам заплатили, сукню замовили. Якщо зараз усе скасувати, багато чого вже не повернуть.
Я подивилася на записник, що лежав біля холодильника. Там Ярининою рукою були виписані витрати, а навпроти деяких стояли позначки про оплату.
— Орисю, невже вам зараз ідеться про завдатки? — запитала я. — Мій син не знає, що дружина вже вибрала іншого чоловіка й чекає від нього дитину. А ви рахуєте, скільки грошей пропаде, якщо не буде ресторану?
Сваха образилася й сказала, що я не розумію, як їм усім важко. Вона нагадала, що Ярина молода, заплуталася у власних почуттях і тепер сама не знає, як правильно вчинити.
Я відповіла, що розумію одне: Ярина має право вирішувати, з ким хоче жити, але Дмитро також має право знати, що його шлюб фактично закінчився. І поки він не знає правди, кожна нова надіслана крона стає частиною обману.
Невістка раптом підвелася й пішла до сусідньої кімнати. Через хвилину повернулася з невеликою коробкою, у якій лежали весільні запрошення, зразки стрічок і фотографія сукні.
— Я вже давно не хочу нічого цього, — сказала вона, ставлячи коробку переді мною. — Мама просила не поспішати, бо все оплачено, а я думала, що знайду спосіб поговорити з Дмитром ближче до його повернення. Але я не збиралася виходити з ним до гостей і вдавати щасливу наречену.
Я запитала, що вона планувала робити, коли настане день весілля. Ярина відповіла, що хотіла все скасувати заздалегідь, тільки постійно відкладала розмову. У її голосі було стільки розгубленості, що я вперше побачила перед собою не хитру невістку, а молоду жінку, яка сама загнала себе в дуже складне становище.
Та від цього Дмитрові не ставало легше.
— Ярино, ти розумієш, що мій син уже твій чоловік? — запитала я. — Ви ж розписалися перед його від’їздом. І тепер, якщо ти вирішила жити з Богданом, вам із Дмитром треба не просто скасувати весілля, а ще й офіційно завершити шлюб.
Невістка кивнула. Вона сказала, що вже думала про розлучення, але боялася починати все без Дмитра. Хотіла, щоб він повернувся, і тоді вони спокійно домовилися про необхідні документи.
Я слухала її й думала, що слово «спокійно» в цій розмові звучить особливо недоречно. Мій син працював на чужині заради майбутньої сім’ї, а його дружина вже планувала життя з іншим чоловіком.
Перед відходом я попросила Ярину назвати всі суми, які Дмитро вислав на весілля, і показати квитанції про витрати. Вона принесла записник і разом зі мною переглянула записи. З’ясувалося, що на ресторан, музикантів, фотографа й сукню вже витратили значну частину коштів, але дещо ще можна було повернути.
Орися запропонувала мені залишитися на обід. Я відмовилася, бо хотіла встигнути на маршрутку й повернутися додому до вечора.
Коли я виходила з хати, Ярина наздогнала мене біля хвіртки.
— Мамо Маріє, я знаю, що ви тепер про мене думаєте, — сказала вона. — Але повірте, я не хотіла зробити Дмитрові стільки болю. Я його дуже поважаю, просто більше не кохаю.
Я відповіла, що повага мала б починатися з правди. Не хотіла її ображати чи засуджувати за те, кого вона покохала, але й виправдовувати приховування не могла.
Біля зупинки я сіла на дерев’яну лавку й дістала телефон. До Дмитрового дзвінка залишалося ще кілька годин, бо в Чехії він саме працював на вечірній зміні.
Я дивилася на дорогу, якою час від часу проїжджали машини, і згадувала, як син перед від’їздом стояв у нашій кухні з дорожньою сумкою. Тоді він обійняв мене й сказав, що скоро повернеться, відгуляє весілля, а потім почне ремонтувати нашу стару літню кухню під майбутню майстерню.
Я вірила, що все саме так і буде.
Додому повернулася вже по восьмій. Поставила сумку в коридорі, перевдягнулася й почала готувати вечерю, хоча їсти зовсім не хотілося. Щоб зайняти руки, перебрала крупу для супу, вимила кілька тарілок і навіть витерла пил на підвіконні.
Близько десятої зателефонував Дмитро.
— Мамо, привіт! — почувся його втомлений, але веселий голос. — Я сьогодні знову понаднормово працював. Зате вже майже назбирав на ресторан, ще трохи — й можна буде за фотографа розрахуватися.
Я попросила його сісти й вислухати мене уважно. Син відразу насторожився, почав розпитувати, чи не сталося чогось удома, чи я здорова.
— Зі мною все гаразд, Дмитрику, — сказала я. — Але сьогодні я була в Ярини. І нам треба поговорити про ваш шлюб, бо є речі, які вона тобі не розповіла.
Я говорила повільно, намагаючись не пропустити нічого важливого. Розповіла про Богдана, про Яринині почуття, про вагітність і про те, що вона більше не планує весілля з Дмитром.
Син кілька разів перепитав, чи правильно мене зрозумів. Потім попросив назвати, коли Ярина почала зустрічатися з Богданом і чи справді сама сказала, що хоче бути з ним.
Я підтвердила все, що почула від невістки. Не переказувала чуток із маршрутки й не згадувала чужих оцінок Орисиної родини, бо Дмитрові й без того було достатньо боляче.
— Мамо, я зараз їй зателефоную, — нарешті сказав він. — Тільки, будь ласка, більше нікому нічого не розповідай. Я маю сам почути від неї, що сталося, і вирішити, як далі жити.
Я пообіцяла. Після розмови поклала телефон на стіл і довго сиділа в темній кухні, прислухаючись до цокання годинника.
Наступного ранку Дмитро не подзвонив. Я кілька разів брала телефон до рук, але стримувалася, бо пам’ятала його прохання.
Лише ввечері син сам вийшов на зв’язок. Голос у нього був глухий, наче він кілька днів не спав.
— Я поговорив із Яриною, — сказав він. — Вона все підтвердила. Каже, що кохає Богдана й хоче з ним жити. А мені весь цей час говорила, як чекає нашого весілля.
Я запитала, чи він хоче повернутися додому. Дмитро відповів, що закінчить поточний робочий тиждень, оформить від’їзд і приїде.
— Весілля не буде, мамо, — сказав він. — Подзвони до ресторану й дізнайся, що можна повернути. Я сам зараз не маю сили говорити з усіма цими людьми.
Я пообіцяла зайнятися організаційними справами. Наступного дня поїхала до ресторану, пояснила ситуацію адміністраторці й попросила скасувати бронювання. Частину завдатку вдалося повернути, хоча певну суму ми втратили через умови договору.
Потім зателефонувала музикантам і фотографові. Вони поставилися до новини з розумінням, але теж не всі гроші змогли повернути, бо вже відмовили іншим замовникам на нашу дату.
Найважче було повідомляти родичам. Я намагалася говорити коротко, без подробиць, пояснюючи тільки, що молоді вирішили не проводити весілля й просили поставитися до цього спокійно.
Та в селі такі новини швидко розходяться. Уже за кілька днів мене почали розпитувати сусіди, знайомі й навіть далекі родичі, з якими ми роками майже не спілкувалися.
Я відповідала, що це особиста справа Дмитра та Ярини. Не хотіла, щоб синове горе стало темою для розмов біля магазину чи на автобусній зупинці.
Через десять днів Дмитро повернувся з Чехії. Я зустріла його на автостанції в Коломиї, і коли побачила, як він виходить із автобуса з великою дорожньою сумкою, ледь стрималася, щоб не заплакати.
Син дуже схуд. Обличчя було стомлене, під очима з’явилися темні кола, а рухався він так, ніби за останні дні постарів на кілька років.
Він обійняв мене й попросив не починати розмову просто на зупинці. Ми сіли в машину знайомого, який погодився нас підвезти, і всю дорогу говорили тільки про звичайні речі.
Удома я приготувала його улюблений борщ і вареники з картоплею. Дмитро з’їв кілька ложок, подякував і сказав, що хоче трохи відпочити.
Наступного дня він сам поїхав до Ярини. Я не запитувала, про що вони говоритимуть, бо розуміла: це їхній шлюб, і син має сам поставити в ньому останню крапку.
Повернувся Дмитро пізно ввечері. Зайшов на кухню, налив собі води й сів біля столу.
— Вона сказала, що справді кохає Богдана, — промовив він. — І що не хотіла мене обманювати, але боялася сказати правду. Я запитав, навіщо тоді стільки місяців говорила про весілля, а вона відповіла, що все відкладала, бо не могла зважитися.
Я сіла навпроти й чекала, поки він сам продовжить. Дмитро розповів, що Богдан теж прийшов до Орисиної хати й вони поговорили без сварки. Той підтвердив, що хоче бути з Яриною та виховувати дитину.
— Я сказав їм, що не збираюся нікого тримати, — пояснив син. — Якщо вони вирішили бути разом, нехай живуть. Але мені треба час, щоб прийняти, що весь цей рік я будував плани, яких уже давно не існувало.
Він дістав із кишені обручку й поклав її на стіл. Потім попросив допомогти знайти юриста, щоб з’ясувати порядок розлучення та необхідні документи.
Ми звернулися до фахівця, який пояснив особливості процедури, зважаючи на вагітність Ярини. Виявилося, що ситуація складніша, ніж просто подати заяву, тому довелося окремо з’ясовувати всі юридичні обставини й можливі подальші дії після народження дитини.
Дмитро не хотів затягувати справу, але юрист порадив діяти уважно й не підписувати жодних документів без перевірки. Син погодився, бо вже добре розумів, до чого може призвести поспіх у важливих рішеннях.
Наступні кілька місяців були для нього важкими. Він повернувся на попередню роботу, поступово налагодив звичний розпорядок, але став значно мовчазнішим.
Іноді я чула, як він пізно ввечері виходить у двір і довго сидить на лавці біля старої груші. Не йшла до нього з розпитуваннями, тільки залишала на кухні чай і щось перекусити, якщо захоче.
Одного разу Дмитро сам почав розмову, коли ми разом перебирали картоплю в погребі.
— Мамо, знаєш, що мене найбільше мучить? — запитав він. — Не те, що Ярина покохала іншого. Мабуть, таке справді буває. А те, що я щодня працював і радів, бо думав, що роблю щось для нас двох, а вона вже давно знала, що не хоче зі мною жити.
Я відповіла, що розумію його. Мені теж було важко прийняти, що невістка не змогла чесно поговорити з ним раніше, хоча мала для цього багато можливостей.
Дмитро зітхнув і сказав, що іноді йому здається, ніби він сам винен, бо надто захопився роботою й мало часу приділяв дружині.
— Я ж міг частіше телефонувати, приїхати хоча б на кілька днів, — говорив він. — Може, тоді вона не почала б зустрічатися з Богданом. Я все думаю, де саме ми перестали бути близькими.
Я нагадала, що він поїхав на заробітки не з власної примхи. Вони разом вирішили заробити на весілля, і Ярина сама переконувала його, що це правильний вихід.
— Ти міг бути уважнішим, як і кожен чоловік, — сказала я. — Але це не означає, що мав здогадуватися про все, чого дружина не говорила. Якби вона чесно сказала, що її почуття змінилися, ви могли б вирішувати все інакше.
Син мовчки складав картоплю в ящик. Потім несподівано засміявся, хоч усмішка вийшла сумною.
— А я ж тобі казав, що після весілля куплю хорошу пральну машину, бо Ярина хотіла нову. Тепер думаю, що хоч собі щось нормальне придбаю за ті гроші, які залишилися.
Я теж усміхнулася й запропонувала почати з нових черевиків, бо старі після Чехії виглядали зовсім зношеними.
Улітку Ярина народила сина. Богдан був поруч із нею, допомагав після пологів і згодом, як мені розповіли, вони оформили необхідні документи щодо батьківства. Юридичні питання Дмитрового шлюбу вирішувалися поступово, за участю фахівців, щоб усе було правильно й без майбутніх непорозумінь.
Ярина один раз зателефонувала мені після народження дитини. Вона подякувала за те, що я не розповідала людям зайвих подробиць, і сказала, що шкодує, як усе склалося з Дмитром.
— Мамо Маріє, я знаю, що ви навряд чи мене колись зрозумієте, — промовила вона. — Але я справді кохаю Богдана. І хоч як погано все вийшло, я не могла б прожити життя з Дмитром, удаючи, що люблю його так само, як раніше.
Я відповіла, що не збираюся сперечатися з її почуттями. Хотіла тільки, щоб вона запам’ятала: правда, сказана вчасно, могла б уберегти всіх від багатьох важких місяців.
Після тієї розмови ми більше майже не спілкувалися.
Дмитро тим часом почав потроху повертатися до звичного життя. Працював, зустрічався з друзями, їздив на риболовлю з товаришем, а восени взявся ремонтувати стару літню кухню, яку давно хотів перетворити на майстерню.
Ми разом виносили звідти непотрібні речі, сортували дошки, фарбували стіни. Син поставив великий робочий стіл, полички для інструментів і кілька шафок, які зробив сам.
Одного суботнього ранку я зайшла до майстерні й побачила, що Дмитро майструє невеликий дерев’яний столик. Він пояснив, що сусідка попросила зробити його для своєї онуки, бо не могла знайти потрібного розміру в магазині.
— Може, потроху братиму такі замовлення, — сказав він. — Після Чехії я вже не хочу все життя працювати тільки на когось. Маю руки, інструмент, трохи грошей залишилося. Спробую щось своє.
Я підтримала його. Мені подобалося бачити, як син знову захоплюється роботою, планує майбутнє й говорить про щось інше, крім невдалого шлюбу.
Перші замовлення були невеликі: полички, табуретки, прості шафки. Потім знайомі почали радити Дмитра іншим людям, і в нього поступово з’явилася додаткова робота.
Через рік він уже мав кілька постійних клієнтів і навіть задумувався про власне невелике виробництво. Звичайно, до великих заробітків було ще далеко, але син радів кожній зробленій речі.
Ярина з Богданом жила у своєму селі. Час від часу до мене доходили новини про їхню родину, але я не розпитувала спеціально. Знала тільки, що вони виховують хлопчика й поступово облаштовують житло.
Одного разу ми випадково зустрілися на ринку. Ярина йшла з дитячим візочком, а Богдан ніс пакети з продуктами. Вони привіталися, запитали, як моє здоров’я, і ми кілька хвилин поговорили про погоду та ціни.
Ярина виглядала спокійною. Коли ми прощалися, вона сказала, що бажає Дмитрові щастя й сподівається, що він колись зможе згадувати їхнє минуле без болю.
Я передала її слова синові того ж вечора. Він вислухав, кивнув і повернувся до своїх креслень.
— Я їй зла не бажаю, мамо, — сказав він. — Просто не хочу більше нічого знати про її життя. Нехай у них усе буде добре, а я своє якось налагоджу.
Мені здалося, що це були перші слова про Ярину, у яких уже не відчувалося колишньої гостроти.
Минуло ще кілька місяців. Дмитро купив новий верстат, облаштував освітлення в майстерні й почав виготовляти кухонні меблі на замовлення. Іноді приходив додому пізно, весь у тирсі, але з таким задоволеним виглядом, якого я давно не бачила.
Одного вечора він приніс із майстерні невелику дерев’яну скриньку. На кришці був акуратно вирізьблений візерунок із яблуневих гілок.
— Це тобі, мамо, — сказав він. — Для тих старих фотографій і листів, які ти зберігаєш у шухляді. Я знайшов гарний шматок деревини й вирішив зробити щось для дому.
Я взяла скриньку й довго розглядала роботу його рук. Вона була проста, але дуже гарна, із гладенькими краями й маленькою металевою застібкою.
Того вечора ми сиділи на кухні, пили чай і згадували батька. Дмитро розповідав, як той колись учив його користуватися інструментами, а я сміялася з історії про перший дерев’яний стілець, який син зробив у школі й який перекосився після першого ж використання.
Потім Дмитро раптом сказав, що збирається знову поїхати до Чехії, але цього разу лише на кілька місяців, щоб заробити на обладнання для майстерні. Я запитала, чи добре він усе обдумав.
— Тепер поїду для себе, мамо, — відповів він. — Не на чуже весілля, не на великий ресторан і не на чиїсь мрії. Хочу купити хороший верстат, щоб мати більше замовлень. А потім повернуся й працюватиму вдома.
Я погодилася, бо бачила, що син говорить зовсім інакше, ніж перед першим від’їздом. Тоді він поспішав заробити гроші, щоб догодити Ярині, а тепер спокійно планував власну справу.
Перед від’їздом ми разом перебрали його старі речі. У шафі знайшлася коробка з весільними запрошеннями, які колись надрукували, але так і не роздали всім гостям.
Дмитро відкрив її, кілька секунд розглядав один із конвертів, а потім відсунув убік.
— Мамо, можеш це викинути, — сказав він. — Я вже давно не хочу тримати вдома те, що нагадує про нездійснене весілля. Нехай залишиться тільки досвід, а папери нам ні до чого.
Я забрала коробку й поставила в коридорі. Не стала розпитувати, чи йому сумно, бо бачила, що він уже сам упорався з найважчим.
Наступного ранку Дмитро виїхав до Чехії. Я проводжала його на автостанції, як і першого разу, тільки тепер не було ні весільних списків, ні розмов про ресторан, ні обіцянок купити дорогу сукню.
Він обійняв мене й попросив не хвилюватися. Сказав, що робота знайома, житло вже домовлене, а гроші відкладатиме на окремий рахунок для майстерні.
Коли автобус від’їхав, я ще трохи постояла на зупинці, а потім повернулася додому. У хаті було тихо, але ця тиша вже не здавалася такою важкою, як після його першого повернення.
Я зайшла до майстерні, провела рукою по гладенькій поверхні нового столу й подивилася на полички, які Дмитро зробив власноруч. На одній стояла незакінчена дерев’яна скринька, поруч лежали креслення й олівець.
Увечері я поставила на кухонний стіл подаровану сином скриньку й почала складати до неї старі фотографії. Знайшла знімок, де Дмитро ще малий сидить на плечах у батька, потім шкільну фотографію, а далі — світлину з його першого робочого дня.
Фотографії з Яриною теж залишилися в альбомі. Я не стала їх виривати чи ховати, бо то була частина синового життя, яку вже не змінити.
Але поруч із тими знімками тепер лежали нові: Дмитро у власній майстерні, біля першого кухонного гарнітура, який зробив на замовлення, і на подвір’ї нашого будинку, де він посадив молоду яблуню.
Я закрила скриньку, поставила її на полицю й пішла готувати вечерю. Наступного дня треба було полити город, зайти до сестри й передати сусідці готові рушники, які я підшивала.
А ввечері мав телефонувати Дмитро. Він обіцяв розповісти, як дістався до Чехії та чи вдалося домовитися про додаткові зміни.
Цього разу я вже не рахувала, скільки залишилося до весілля. Я чекала тільки його голосу й звичайних новин про роботу, дорогу та плани, які він нарешті будував для самого себе.