Небо ще з досвітка показало на дощ, а це вже капотить так рясно на опале листя… Чи й буде ще тепло, а чи пізня осінь таки не збирається баритися? Побачити б ще її… Певно, вже не доведеться, бо сили полишають щодень Ігор змучене, хоч і не таке древнє ще, тіло.
Ігор звівся на лікті, аби роззирнутися по хаті. Нікого: донька порається десь у дворі, а сусіди нечасто тепер заходять. У кожного – то буряки незібрані, то губ`яку, яку не хоче прогавити, а то і саме немічне. Та й сусідів тих уже як кіт наплакав. Занепадає село, а молодь не спішить на поселення до батьківських гнізд, по містах щастя шукаючи.
Он і в самого так: восьмеро народили їх з покійною Стефою, а у хаті батьківській одна лиш Олеся залишилася. Та й як там залишилася: це останні два роки, відколи геть немічний став, перейшла з сусіднього села доглянути батька, залишивши власну хату і господарство на чоловіка з дітьми. Кликали до себе й Марічка з Орисею, що теж по сусідніх селах заміжжя познаходили. Не захотів – як на той світ йти доведеться, то у своїй хаті щоб. І хай уже як буде.
Своя хата – своя радість і горе своє. Все у ній пережив, перерадів і перестраждав. Вся молодість пройшла, поки звели її з дружиною. Будували велику, сучасну, з просторими світлицями і залом – щоб на всіх вистачило. Мріяли зі Стефою, як поз’їжджаються до неї з сім`ями найстарша Оля та менший на рік Михайло, як приведе невістку на оглядини Назар, зятя – Валя, як гулятимуть весілля (ой, коли то ще буде, бо школярі ще) Марічка, Сашка, Орися, як поведуть з нового двору через рік до першого класу Надійку…
П’ять років тішилися ладом і миром у хаті, лише п’ять років. Не зогледівся Ігор, про господарство і нову повітку дбаючи, як підкрадалося горе до коханої Стефи. Гризло, десь-то, її непомітно, але нещадно. Недовго й мучилася, бідолашна. Все тамувала стогін і відвертала зболене обличчя від зляканих оченят діточок. А вечорами, коли залишалася наодинці з чоловіком, журилася в розпачі:
– Як же ж ти будеш без мене, Ігоре, з дітворою? Їм же і їсти, і до школи, і одежини треба. Хоч би підросли ще трохи. Рано, ой же рано ще мені на той світ. Пожити б ще хоч кілька років, щоб менших трохи до пуття довести…
Важко мовчав на те Ігор, бо чесним був, а правда була б для дружини невтішною. Лікар, якого привозив нещодавно, сказав тоді прямо:
– Надії немає. Протягне ваша дружина ще, може, з місяць. Готуйтеся до найгіршого.
Тугим клубком забивало Ігорю дихання, боліла, здається, кожна думка про неминуче горе. Не міг без сліз дивитися на свою Стефу, тому брався до будь-якої роботи і працював несамовито, до знемоги – аби не сидіти й не чекати найстрашнішого.
Картав себе потім, уже після похоронів, за те, що мало коли й посидів біля дружини, що не наговорився, не знайшов потрібних слів для розради, що, може, не все можливе зробив для її порятунку.
Тож спокутував свою вину перед покійною, цілком віддавши себе дітям. Жінки в селі не раз казали:
– Так, як Ігор, мало яка й мати за дітьми доглядає. І чистенькі, й нагодовані, і вчаться добре. Та й сам тримає себе в руках – жодного разу ніхто його під чаркою не бачив…
Як міг, ростив дітей. Заплітав сам коси першокласниці Надійці (самому довелося вести дитину вперше до школи). Прасував мереживні комірці Марічці й Орисі, поки ті не підросли. Разом з Сашком поклепали косу для першої в житті хлопця косовиці, а через кілька років разом із старшими, одруженими вже на той час Михайлом і Назаром, справили йому вечорину…
Весілля дітям Ігор, після того, як пішла з життя Стефа, не робив. Знав, що краятимуть серця їм весільні нагадування про матір. Давав наскладану тисячу “на розвід господарства”, і діти, розуміючи всю ціну батькової допомоги, жодне не дорікнуло, не нагнівалося, не мовило лихого слова. Приїздили потім з сім’ями, привозили до діда онуків, “трудовими десантами” сапували-копали-садили город, допомагали батькові у всьому.
– Славних дітей виростив ти, Ігорю, – сказав якось давній друг дитинства Ярослав. – Ми з дружиною ставимо тебе у приклад своїм синам. Ти один, як батько, виявився кращим і розумнішим за нас обох…
За вікном лив дощ. У веранді почулися легкі кроки. Дивна Валентина: думає, що я ще сплю. Не спиться мені, дочко, вже давно. Щось на серці важко. Стефа увесь час сниться обіймає, цілує, знову весілля наше гуляти збирається. А цієї ночі мовила дивне: “Зачекай, Ігорчику, тиждень, я тоді з тобою повінчаюся”. Ми ж не вінчані з нею були…
Хай би Валя до Олі подзвонила (вона далеко живе). Ніколи не просив про це, бо знав, що зайнята роботою – директор фабрики взуттєвої вона. А це так хочу, щоб приїхала з чоловіком, донечками. Михайло – військовий-пенсіонер, сам собі пан тепер, то хай забере машиною з Житомира Назара з сім’єю, як буде їхати.
Дівчата, Марічка й Орися, з сусідніх сіл за годину велосипедами будуть, а Надійка з онуком надвечір з міста приїдуть. Начебто й усі тут зберуться. Один Олександр десь “поза зоною”, як каже Валя. Пусте, впіймають до вечора в ефірі – нині ж ці мобільні всіх на контролі тримають.
Хай зберуться діти. Хочу в очі кожному поглянути. Прощення просити, що без матері не дісталося їм вдосталь ласки й пестощів, що не скуштували заморських ласощів, не зносили чогось моднячого. Хочу вірити, що виростив їх добрими людьми. Хочу попросити їх жити в мирі і злагоді сестринській, братерській. Онукам – дев’ятеро їх у мене – по сто гривень хочу подарувати. Знаю, що небагато це, але стільки маю зараз, то скільки вже є.
О, був би забув про найголовніше: пам’ятник. На моїй могилі його не треба – під дерев’яним хрестом Суду Божого діждуся. А Стефі хай посадять багато-багато квітів різних. І обов’язково щоб – великі ромашки: букет з них вона тримала в руках на нашому весіллі…
У кімнаті світлішає. Погляд у вікно: хмари розсіюються і начебто сонце хоче визирнути. Ну, і слава Богу. Значить, ще діждуся дітей. Казала ж уві сні Ксеня, щоб зачекав ще недільку…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – aordycz
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook