Мені синочок дався дуже не просто, син йшов ніжками і ми обибоє зосталися живі дивом. І ось ми у спеціальному відділенні Режим суворий. Ранній підйом, годування, окремі палати від діток, тільки і бігаю туди, підглядаю: «як там мій синочок?»
І у всій цій рутині лікарняних днів – всі думки тільки про одне: скоріше б уже опинитися вдома разом з малюком! Але, на превеликий мій жаль, у моєї «подруги» по палаті, яка щойно народила дівчинку, все було по-іншому.
Людмилі було 17 років, дружила зі старшим не місцевим хлопцем. а коли він поїхав і зник у невідомому напрямку, Люда зрозуміла, що чекає дитинку. Намагалася подзвонити йому. але номер, який у неї залишився, виявився недійсним…
Людмила була у розпачі, не знала, що робити і як жити далі, адже вона сирота. живе з бабусею, до того ж дівчині всього 17 років.
Народивши дівчинку, вона все кричала «Заберіть від мене дитину! Бачити її не можу!» А дочка Люди все посміхалася і агукала, не підозрюючи, що їй уготовано сирітство. Миленька така дівчинка, просто красуня!
І тут я дізнаюся, що Людмила хоче покинути цю чудову дівчинку і піти. Я, окрилена радістю народження своєї дитини, не могла повірити в це! Я говорила їй кожного дня «Людочко! Адже дитя ні в чому не завинило! Не роби донечку сиротою!»
Але Люда тільки стискала губи і мовчки відверталася до стіни. Її бабуся, якій і так було важко утримувати онучку-підлітка, теж була проти диттини. Людмилине мовчання лякало мене. Воно таїло щось недобре, якесь фатальне передвістя…
І одного разу вона вийшла з палати і більше не зайшла в неї. Пішла як була, в халаті і тапочках, покинула дитину. Я довго не могла пробачити собі, що тоді не знайшла можливості і слів допомогти їй не зробити помилку. Мій карапуз лежав в сусідній палаті, тому після чергового годування я бігла до чужого малятка, до Людиної доньки.
Дівчинка на той час лежала в апараті для хворих дітей, вся така маленька і беззахисна, навіть не підозрюючи, що їй приготовлено долею. Сирітство, Будинок Малюка, потім Дитячий Будинок… Страшно. Час наближався до від’їзду, ми з синочком вже набрали вагу, необхідну для виписки. І ось настав мій останній день.
Я прийшла попрощатися з Вірочкою, (мимоволі я називала дитину Вірочкою. Мені здавалося. що це ім’я додасть в життя дівчинки трохи добра і віри). Вірочку теж виписували. Їхала вона не додому. Дорога її лежала у будинок малятка, а потім попереду дитячий будинок. Будинок, де немає любові, немає ласки. Де вночі до малюка не підійде мама, не обійме його, не притисне до себе, не віджене всі дитячі страхи і тривоги…
Така крихітна дитяча душа, яка вже зустріла на своєму шляху зраду і обман. І саме в цю мить я вирішила, що не поїду без неї.
Це моя вірочка, я несу відповідальність за цю маленьку дитину. Рішення було прийнято мною настільки імпульсивно, що здивувало чоловіка і батьків. Через кілька хвилин мовчання в трубці мій благовірний видав:
«Ну, що, виховаємо, тепер у мене ще й дочка». Сумнівів не було, треба було діяти! І ось – довгі тижні збору документів, нервів, судів і ми вдома.
Вірочка виявилася подарунком долі. Любляча, дбайлива дівчинка. Вона закінчила школу із золотою медаллю, вступила до університету і мріє стати лікарем. Вони з братиком Романом дуже дружні, нарідніші.
Я щаслива, що ця історія закінчилася саме так. А ще ми з чоловіком скоро станем бабусею і дідусем: вірочка вийшла заміж два роки тому і зараз при надії. Ми чекаємо наших довгоочікуваних онуків, а ще як ніхто тепер знаємо: все, що не робиться – на краще!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
