Мені 42 роки, три роки тому раптово овдовіла. Маю двох дочок-студенток, 18 і 20 років. Живемо з донечками у невеликому містечку недалеко від столиці. Самі уявляєте, як нам тут, але ми нікуди не виїхали: немає рідні і близьких знайомих на Заході, а їхати в нікуди – лячно. Зараз вся Західна Україна вже переповнена, якщо і їхати – то далі, в Європу. Теж – в нікуди.
Я дуже люблю свій дім, мої дівчатка – також. Машини власної немає, тому і сидимо. Я вважаю, від війни не втечеш. Мої батьки у Запоріжжі в однокімнатній квартирі, куди до них пхатися? Та й там теж не надто спокійно. Тому ми з дівчатами вдома, працюю, слава Богу, віддалено, допомагаємо нашій теробороні, чим можемо разом з сусідками, які не виїхали, як і ми.
Всі ці жахливі два тижні я спілкувалася з сестрою з Санкт-Петербургу. Моя старша на 5 років сестра Вікторія виїхала туди ще у 19, поїхала з подругою на заробітки, вийшла там заміж і залишилася. Віка адекватна, все розуміє. Говорила мені спочатку:
– Я вообще не понимаю! Как такое возможно вообще в 2022 году. В России основная часть адекватных людей против этого! Мы все молимся за Украину. Никто не поддерживает этого нашего деда с замашками гитлера.
Вона весь час питала, як ми, переживала. А вчора подзвонила і каже:
– Лен, ты послушай. Мы с мужем посоветовались и решили – надо вас забрать. Забирай дочек, минимум вещей и к нам! Я тебе помогу, сестричка, я знаю, как выехать из-под Киева в Питер, там есть у меня люди, кто занимается, дам контакт. У нас хорошо, санкции пока мы, простые, не ощущаем. Зато безопасно, это главное! Даже не думай, прошу тебя!
Я, чесно скажу, замислилася на секунду. Адже так втомилися ночувати в коридорі без сну. А вона ж рідна душа, сестра.
– Але я хочу жити в Україні! Тут наш дім, Віко, ми не можемо до вас назавжди, – почала я, та сестра мене перебила:
– Ну, само собой вернетесь домой, когда все закончится, вернетесь уже в освобожденную нормальную страну, без нациков. И будете жить как нормальные люди, при адекватной власти, говорить на родном языке! Все будет хорошо, Лен!
Я поклала трубку. Заблокувала номер Вікторії всюди, де можна, видалила з друзыв в соцмережах. Видалила з пам’яті телефона нечисленні фото з нею. Немає у мене більше сестри, як і не було ніколи.
Пішла з дівчатками на кухню ліпити вареники – для тероборони і стареньких самотніх сусідів Миколи Володимировича і Тетяни Павлівни з першого поверху, яким теж нікуди їхати.
Ми і Україна – єдине ціле. І ми вистоїмо. І так, все буде добре.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.