— Забирай речі, сину, Карина тепер тут житиме, а дві господині на одній кухні не уживуться, та й ремонт ти хороший зробив, їй подобається, — батько сказав це ввечері, навіть не дивлячись мені в очі, а просто переставляючи на веранді свої рибальські снасті.
Ці слова досі стоять у мене в вухах, заважаючи дихати серед ночі. Я вклав у цей будинок 400000 гривень. Усі гроші, які збирав п’ять років, працюючи на двох роботах, не маючи вихідних, відпусток і нормального відпочинку. А тепер мене виставляють за двері, бо в батька, бачите, кохання в шістдесят два роки. З жінкою, яку він знає всього три місяці й про яку нічого, крім її імені, до ладу сказати не може.
Будинок у передмісті Полтави будував ще мій дід одразу після того, як повернувся з цегельного заводу, де пропрацював тридцять років. Старий, цегляний, міцний, але запущений до неможливості. Коли три роки тому моєї мами не стало через раптову хворобу, батько зовсім здав. Опустив руки, перестав стежити за подвір’ям, закинув сад і город. Дах протікав так, що в кутку моєї кімнати завелася чорна пліснява, яка розповзалася по шпалерах щоразу після сильного дощу. Проводка іскрила, при включенні чайника вибивало пробки, а зі стін сипалася стара штукатурка, яку ніхто не оновлював з кінця вісімдесятих років.
Батько тоді сам прийшов до мене, сів на кухні, довго крутив у пальцях порожню склянку і просив допомогти. Казав, що будинок усе одно залишиться мені, бо я єдиний син, більше нікому передати цей спадок. Обіцяв, що ми разом доведемо все до ладу, будемо жити спокійно і триматися один одного.
Я повірив кожному його слову. Замість того, щоб збирати на перший внесок за власну квартиру в місті чи взяти кредит на однокімнатну новобудову, вирішив довести до ладу родову хату. Думав, житимемо разом, місця вистачить усім, та й батька самого в такому стані залишати не хотілося.
Два роки моє життя нагадувало пекло. Вдень я працював логістом у великій компанії, розрулював маршрути вантажівок, постійно вислуховував претензії водіїв та замовників, а вечорами й на вихідних брався за інструменти. Замінив усі вікна на металопластикові, три камери, щоб тримали тепло.
Повністю переробив систему опалення, викинув старі чавунні батареї, з яких постійно капала іржава вода, поставив новий економний котел європейського виробництва. Скільки разів я зривав нігті до крові, тягаючи на другий поверх тридцятикілограмові мішки з цементом і сухими сумішами. Сам заливав стяжку, ночами вирівнював стіни гіпсокартоном, перестилав підлогу, яка раніше рипіла від кожного кроку.
Батько тільки ходив поруч, крутився під ногами, згортав самокрутки на подвір’ї, струшував попіл на щойно вирівняну землю та кивав головою.
— Молодець, Андрію, для себе ж робиш, старайся, — повторював він щоразу, коли на подвір’я приїжджала чергова вантажівка з будматеріалами, за які я розплачувався останньою готівкою.
Я купував усе найкраще, не хотів економити на якості. Ламінат вибирав стійкий до стирання, тридцять третій клас, щоб лежав роками. Сантехніку брав дорогу, відомого бренду, щоб не міняти прокладки через кожні два місяці.
Проводив швидкісний інтернет, міняв стовпи, робив нову огорожу з металопрофілю замість старого гнилого штахетника, який тримався на чесному слові. Кочна копійка з моєї зарплати, усі премії, надбавки й підробітки йшли виключно туди. Я ходив у одних і тих самих старих кросівках три сезони поспіль, заклеюючи підошву суперклеєм. Не дозволяв собі зайвої кави в місті, перейшов на найдешевші макарони й сосиски.
Моя дівчина Ірина через це зі мною розійшлася після двох років стосунків. Ми збиралися одружитися, але вона не витримала мого вічного будівництва. Сказала прямо перед моїм двадцять сьомим днем народження, що я одружений на батьківській хаті, а про наше спільне майбутнє, про оренду окремого житла чи створення власної родини взагалі не думаю. Я тоді сильно переживав, але заспокоював себе тим, що закінчу ремонт, і в мене буде готовий, комфортний будинок, куди можна привести дружину.
А три місяці тому на місцевому ринку, куди батько їздив по насіння для редиски, він зустрів Карину. Вона молодша за нього на п’ятнадцять років, їй сорок сім.
Приїхала з якоїсь глушини сусідньої області, знімала крихітну кімнатку на околиці Полтави і працювала реалізатором у м’ясному павільйоні. Яскрава, гучна, фарбована блондинка з товстим шаром макіяжу, з купою дешевих золотих перснів на кожному пальці. Почала заходити до нас у гості майже щодня.
Спочатку просто приносила пиріжки з лівером або капустою, нібито щиро бажаючи пригостити самотніх чоловіків, які загрузли в ремонті. Потім почала давати поради, де краще повісити штори, який колір шпалер підійде для вітальні та де треба поставити обідній стіл.
Я одразу відчув фальш у її голосі, у цих награних зітханнях про те, який мій батько бідний, самотній і як йому не вистачає жіночої руки. Вона дивилася на новий дорогий кахель у ванній кімнаті так, ніби вже приміряла, куди поставить свої численні баночки з кремами, шампунями й дешевою косметикою. Вона оцінювала кожен куток, кожну нову розетку, кожне встановлене мною бра.
Конфлікт назрівав довго, але вибухнув минулого тижня, коли я повернувся з триденного важкого відрядження з Харкова. Я не спав майже добу, мріяв просто помитися в нормальній душовій кабіні, яку сам монтував три тижні, і лягти у своє ліжко. Але коли відкрив хвіртку, то побачив, що замок на вхідних дверях уже замінений. Мені довелося стукати хвилин п’ять, поки батько не відчинив.
У будинку різко пахло якимось солодкими, нудотними чужими парфумами, скрізь стояли незнайомі жіночі сумки, а мої речі з шафи в коридорі, зимові куртки, взуття, навіть робочий одяг, були акуратно складені в картонні коробки з-під бананів і виставлені біля порога на веранді.
Батько сидів на кухні за новим столом, який я купив місяць тому. Карина господарювала біля плити, заварювала чай у моєму улюбленому заварнику і розкладала на тарілки якесь печиво. Вона вже почувалася повною господинею, навіть одягла мамин старий халат, який знайшла десь у коморі, що розлютило мене найбільше.
— Нам треба поговорити, Андрію, — почав батько, ховаючи руки під стіл і розглядаючи власні нігті, не наважуючись підняти голову. — Ти вже дорослий хлопець, тобі треба своє особисте життя влаштовувати, шукати дівчину, думати про майбутнє. А нам із Кариною потрібен спокій, ми хочемо пожити для себе.
— Який спокій, тату? Який спокій у моєму будинку? — я намагався говорити тихо, але голос тремтів від образи. — Я сюди всі свої збереження вклав до останньої гривні. Я дві зими на будівництві провів, з обмороженими пальцями проводку міняв, щоб цей будинок до ладу довести. Я не спав, спину рвав. Які коробки? Ви про що взагалі?
Карина втрутилася в розмову миттєво, навіть не дочекавшись, що відповість батько. Вона демонстративно поставила чайник на стіл, витерла руки об халат і сіла поруч із ним, поклавши свою долоню на його плече.
— Ой, Андрійку, ну що ти рахуєш ті гроші, що ти дріб’язковість тут показуєш? — її голос став різким, зневажливим. — Ти ж для рідного батька старався, для його затишку, чи не так? Чи ти з рідного тата тепер плату за проживання вимагатимеш чи рахунки йому виставиш за кожну дошку?
Будинок на батька записаний, це його приватна власність, його земля. Він має повне право на особисте щастя після стількох років самотності. Тим паче, ми вирішили офіційно розписатися. Подамо заяву на день народження батька наступного місяця, зробимо йому подарунок.
У мене все всередині просто перевернулося від такої нахабності. Вони вже все вирішили, продумали, навіть дату підібрали під день народження, щоб виглядало символічно. Мої аргументи про чесність, про наші попередні домовленості, про елементарну людську подяку просто розбивалися об її залізобетонну посмішку і впевненість у власній правоті.
Батько лише піддакував їй, як загіпнотизований. Він дивився на неї закоханими очима, в яких не було ні краплі сорому переді мною. Його позиція виявилася дивною і максимально егоїстичною: він господар цієї землі за документами, він тут прожив усе життя, виростив мене, і якщо на старості років до нього прийшло справжнє кохання, то син має просто проявити повагу, відійти вбік і не заважати старому чоловіку насолоджуватися життям.
— Ти собі ще заробиш, ти молодий, у тебе вся кар’єра попереду, голова на плечах є, — буркнув батько, коли я, зрозумівши безглуздість суперечки, почав виносити першу коробку зі своїми речами до машини.
— А мені жити залишилося всього нічого, здоров’я вже не те, суглоби крутить на погоду. Хочу наостанок пожити як нормальна людина, в теплі, в комфорті, з турботливою жінкою, яка мені гарячий суп щодня варить і тиск міряє. Ти постійно на роботі, від тебе уваги не дочекаєшся.
Карина стояла на порозі, схрестивши руки на грудях, і ще й додала навздогін, коли я завантажував багажник:
— Ми взагалі-то плануємо найближчим часом переписати будинок на мене за договором довічного утримання. Бо я доглядатиму твого батька до самого кінця, варитиму ліки, прибиратиму, а ти, як я бачу, тільки про свої гроші, про витрачені тисячі й думаєш. Матеріаліст ти, Андрію, немає в тобі синівської любові.
Я нічого не відповів. Просто закрив багажник, сів за кермо і поїхав геть, ледь стримуючи сльози, які душили мене від цієї дикої несправедливості.
Тепер я знімаю крихітну, обшарпану однокімнатну квартиру на самому виїзді з міста, де з вікна видно тільки сіру промзону. Плачу за неї 6000 гривень на місяць плюс комунальні послуги.
На моєму банківському рахунку повний нуль, навіть кредитку довелося відкрити, щоб купити мінімальний набір посуду та постільну білизну на перший час. Користуватися всім тим, що я будував власними руками, купував за зароблені важкою працею кошти, тепер буде чужа жінка, яка в цьому будинку пальцем про палець не вдарила, ні разу не тримала віника чи пензля.
Судитися з рідним батьком? Це означає повністю зануритися в судову тяганину, витратити купу грошей на адвокатів, яких у мене зараз просто немає. Та й вимагати чеки за будматеріали — справа майже безнадійна.
Я купував багато чого на місцевому будівельному ринку за готівку, без товарних чеків, накладних у мене збереглася заледве половина, переважно на велику побутову техніку та котел. Як довести в суді, що саме я вирівнював ті стіни й клав ламінат, якщо батько заявить, що робив усе за власну пенсію чи старі збереження?
Сусіди по кооперативу дзвонили мені вчора, кажуть, що батько просто втратив розум від цієї Карини. Вона ним крутить, як хоче. Вони вже знайшли покупця і збираються продавати дачу та частину нашого великого городу, яку я два місяці поспіль розчищав від старих чагарників, пнів та бур’янів, щоб посадити молоді дерева.
Батько хоче продати цю землю, щоб купити Карині якусь уживану машину, бо їй, бачите, важко їздити на роботу в автобусі.
Я перебуваю в глибокому шоці й не знаю, як діяти далі. Обірвати всі контакти, змінити номер телефону й удати, що в мене більше взагалі немає батька, викресливши його з життя назовсім?
Чи намагатися через силу спілкуватися, приїжджати на вихідні, терпіти присутність цієї жінки, дивитися, як руйнується і розпродається все, що я створював з такою любов’ю, і просто чекати моменту, коли вона його виставить на вулицю, повністю переписавши на себе всю нерухомість? Як би ви вчинили на моєму місці, коли найближча людина так легко міняє сина на першого зустрічного?
Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.
