Заглядаю до скриньки, а там замість 300 тисяч — лише 100.
— Людмило Павлівно, яка ви гарна! — сказала я з усмішкою. — Ви що, омолодження робили?
— Ой, Аню, — вона аж засяяла, — трохи подбала про себе. Життя ж тільки починається!
Нам подарували майже 300 тисяч гривень готівкою — чималі гроші, які ми зберігали в нашій спільній скринці вдома. Останні три тижні минули спокійно, аж до однієї неприємної ситуації, яка все перевернула.
А я вже замовила путівки собі і донечці в Карпати на Новий рік і на всі різдвяні свята. Чоловік зі мною не розмовляє, а я завершую справи на роботі і збираю чемодани.
Справа в тому, що ми три тижні тому з Романом офіційно одружилися. Хоча вже майже десять років живемо разом і маємо семирічну донечку Владу.
Зараз я при надії другою дитиною, тому ми вирішили узаконити стосунки. Посиділи скромно, але зі смаком — в кафе з найближчими.
Весілля вийшло невелике, але дуже затишне. Замовили гарний стіл, запросили ведучого, були сучасні конкурси, теплі тости, багато сміху. Нам подарували майже 300 тисяч гривень готівкою — чималі гроші, які ми зберігали в нашій спільній скринці вдома.
Останні три тижні минули спокійно, аж до однієї неприємної ситуації, яка все перевернула.
Моя свекруха, Людмила Павлівна, досить часто заходить до нас у гості. У неї своя квартира, але в нашому домі вона почувається, як у себе. Я звикла.
Ось тільки кілька тижнів тому вона раптом зникла. Жодних дзвінків, жодних візитів. Навіть Роман почав хвилюватися, а я подумала: може, образилася на щось?
І тут кілька днів тому вона раптом з’являється. Я відкрила двері й, чесно кажучи, мало впізнала її. Сяюча, свіжа, одягнена в якісь нові, стильні речі. Губи більші, шкіра гладенька, волосся укладене.
— Людмило Павлівно, яка ви гарна! — сказала я з усмішкою. — Ви що, омолодження робили?
— Ой, Аню, — вона аж засяяла, — трохи подбала про себе. Життя ж тільки починається!
Я тоді навіть не запідозрила нічого. Розпитала, де була, чим займалася. Вона сміялася, щось відповідала, але деталей особливо не розповідала. Ну, думаю, людина хоче бути щасливою — хай буде.
Через день, плануючи відпустку, я вирішила перевірити наші весільні гроші. Планували на них Карпати, ремонт дитячої, а решту відкласти. Заглядаю до скриньки, а там замість 300 тисяч — лише 100.
Мені стало так погано, що ледь не впала. Дивлюся, рахую по кілька разів — цифра не змінюється. Чоловік повертається додому, я накидаюся на нього з запитаннями:
— Романе, де гроші?
Він почервонів і почав м’ятися:
— Аню, я дав мамі 200 тисяч.
Я ледь не вибухнула:
— Як це “дав мамі”? Ти навіть не подумав зі мною порадитися? Це наші весільні гроші!
— Вона хотіла здійснити свої мрії, — сказав він тихо. — Збільшила губи, зробила омолодження обличчя, купила гарний одяг. Вона ж давно розлучена, хоче влаштувати особисте життя і виглядати відповідно.
— І ти віддав їй двісті тисяч? Романе, це половина наших планів!
— Аню, це моя мама. Ти не розумієш, як їй було важко мене самій ростити.
Я вже мало не кричала:
— Твоя мама? А як же я? Тобі не важливо, що я зараз чекаю нашу другу дитинку? Що це були наші сімейні гроші, які ми могли використати на дітей, на наше життя?
Роман мовчав. Очевидно, йому було соромно, але водночас він намагався виправдати свій вчинок.
— Аню, ну це ж не кінець світу, — сказав він нарешті.
— Знаєш що, Романе? На свята ти залишаєшся зі своєю мамою. А я з Владою їду в Карпати.
Він подивився на мене, як на чужу:
— Ти це серйозно?
— Абсолютно. Гроші, що залишилися, я вже використала на путівки.
Наступного дня я відвезла гроші в агенцію, підтвердила бронь готелю і заплатила за новорічний відпочинок. Роман зі мною не розмовляє вже два дні, ходить мовчки, напружений.
Людмила Павлівна знову зайшла в гості, сяюча, як нова копійка. Побачила мої валізи й питає:
— А це ти куди?
— У Карпати.
— А Роман?
— А Роман залишається тут. З вами.
Вона на секунду застигла, а потім невдоволено каже:
— Аня, ну ти ж не можеш так робити. Я ж не чужа.
— Ні, не чужа. Але й не частина нашої сім’ї, щоб розпоряджатися нашими грошима.
Вона замовкла. А я продовжила збирати речі.
Зараз я завершую справи на роботі й готуюся до поїздки. У душі щось рветься. Я досі не знаю, як далі буде з нашим сімейним життям.
Але одне я зрозуміла точно: у нашій родині має бути довіра. І якщо чоловік вирішив поставити маму вище за мене і дітей, можливо, настав час задуматися, чи справді ми на правильному шляху.
Карпати стануть для мене не лише відпочинком, але й часом подумати, як жити далі.
Автор – Олена К., місто Київ
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
