– Ти що, думаєш, я настільки не мудра, Захаре?. – вигукнула я, а він мовчав, наче води в рот набрав. Але в мовчанку чоловік грав не довго.
Я стою посеред вітальні, стискаючи його телефон у руках. Дисплей ще світиться від останнього повідомлення. Моє серце гупає десь на чолі, але голос твердий. Він мовчить. Дивиться на мене, як собачка, що застрягла між двома дворами й не знає, до кого бігти.
– Лесю, послухай, це не те, що ти думаєш…
О, це класика. Не те, що я думаю? Я бачу повідомлення від Марини. “Коханий, я вже скучила”. Ну так, звісно. Це я щось не так думаю, а не він щось не так робить.
Я видихаю. Треба пригадати, як я до цього всього дійшла.
Захар і я разом уже сім років. Коли ми тільки зустрілися, він здавався мені втіленням надійності. Завжди знав, що сказати, обіймав так, що всі проблеми світу зникали. Ми будували спільне життя, сміялися до ранку, їздили в Карпати взимку, а влітку в Одесу. А потім – поступово – усе почало змінюватися.
Перше, що мене насторожило, – телефон. Захар почав носити його скрізь. Навіть у душ. Спочатку я не звертала уваги. Але потім він почав класти його екраном донизу. А ще – відключив сповіщення. Казав, що робота. “Лесю, ти ж знаєш, у мене важливі клієнти”.
Знаю, знаю. Клієнти, зустрічі, відрядження. Останнім часом їх стало надто багато. І кожне повернення додому було ніби за сценарієм: коротке “Як ти?”, потім вечеря в тиші й швидко в ліжко, обличчям до стіни. Відповіді – уривчасті. “Втомився, робота виснажує”. Я вірила. Аж до сьогодні.
Сьогодні він забув телефон удома.
Я не хотіла його перевіряти, чесно. Я досі вірю в довіру. Але коли екран загорівся, а там з’явилось “Коханий, я вже скучила”, щось всередині мене зламалося.
– Хто вона? – моє питання пронизувало повітря.
– Це просто… – він робить крок до мене, але я відступаю. – Це помилка.
Помилка? Ти написав це повідомлення випадково? Випадково тримав її за руку в ресторані, якого я ніколи не бачила? Випадково вигадував відрядження, щоб бути з нею?
Мене розбирає злість. Я не хочу зараз ні плакати, ні розуміти, ні виправдовувати. Я просто хочу знати правду.
– Ти її любиш?
Він замовкає. І ось це – найгірше. Бо відповідь занадто очевидна.
Я кидаю телефон на диван. Він мовчки дивиться, як я беру свою куртку й виходжу з квартири. На вулиці холодно, але мені все одно. Голова гуде.
Що тепер? Я не знаю. Які рішення я маю прийняти? Це була просто зрада, чи це кінець усього, що ми будували?
І головне – чи можна взагалі повернутися після такого?
От мені цікаво, що б зробили ви? Пробачити чи поставити крапку?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
