Зайшла до свекрухи по рецепт вареників з вишнями, бо Богдан вкотре зітхав, що мої – сухі, як осіннє листя. – Доню, ти думаєш, що тісто – це все? – процідила вона, не відриваючись від зошита, ніби мої зусилля – лише тінь її майстерності. Але той день перевернув усе: халат з квітками, запах чужих духів і посмішка, що ховала таємницю, здатну розірвати нашу сімейну кригу
Ніколи не любила дивувати людей несподіваними візитами, але того дня щось мене потягнуло. Може, через Богдана, який вкотре зітхав над варениками своєї мами, ніби то не просто тісто з вишнями, а якісь чари. Подумала: ну, піду до свекрухи, випитаю рецепт, відтворю все до дрібниці – від замішування до варіння – і поставлю крапку. Хотіла якнайкраще. Щиро.
Увірвалася до неї майже навліт і вже збиралася посміхнутися, кинути якусь жартівливу репліку, може, навіть “мамо” просичати крізь зуби… Те, що я побачила на порозі, притисло мене до підлоги. Буквально. І не про аромат вареників ішлося. У житті не чекала на таке. Тим паче там. І посеред тижня. Серед білого дня.
– Добрий день…? – видала я невпевнено.
Свекруха стояла в коридорі в старому халаті з квітками, який, мабуть, бачив ще часи молодості. Волосся скуйовджене, стягнуте гумкою від грошей, босі ноги в тапочках, один з яких явно не її розміру. А на обличчі – блаженний, майже грішний спокій.
– А ти чого так… раптом?
– Прийшла… спитати про рецепт. На ті ваші вареники з вишнями. Богдан нещодавно згадував…
– Ой, знову сумує за маминими смаколиками? – раптом розсміялася вона, піднявши брови.
Я ступнула крок уперед, дещо автоматично, бо досі не могла отямитися. Щось висіло в повітрі. Дослівно. Легкий аромат… ладану? Ні, радше солодких духів. І той звук…
– А що це за музика? – запитала я.
– Та я собі йогу з інтернету вмикаю. Розслабся – махнула вона рукою, ніби хотіла обійняти, але зупинилася на півдорозі. – Чайку?
– Може, води – відповіла я, бо й не планувала затримуватися.
Я зиркнула на кухню – все в безладі. Фартух кинутый на підлогу, каструля в мийці, а на столі… дві чашки від кави?
– А ви з кимось були? – вирвалося в мене, перш ніж прикусити язика.
Свекруха лише посміхнулася і глянула в бік дверей до спальні.
– А то вже не твоя справа, доню.
– Тобто… хтось тут був? – перепитала я, хоч уже знала. Бо дві чашки не виросли на столі, як гриби після дощу.
– Не будь така допитлива.
Свекруха потягнулася і позіхнула, як кішка на сонячному підвіконні.
– Ти ж сюди по рецепт, а не по звіт про моє приватне життя, правда?
– Звичайно, ні – сказала я, хоч… ну, може, трішки. – Просто… не чекала вас в халаті. Не думала, що… хтось…
– Що? – Свекруха склала руки і обвела мене поглядом. – Що літня жінка не має права на краплю радощів?
– Ні, я не те мала на увазі – спантеличилася я. – Вибачте. Мабуть, варто було попередити.
– А може, варто інколи відпустити контроль над усім.
Я постояла на місці, відчуваючи себе школяркою біля дошки. Потім рушила за нею. Свекруха копирсалася в шухляді, бурмочучи собі під ніс.
– Знаєш… вареники – то одне. А якщо хочеш справжній секрет, мусиш знати, що робиться, перш ніж чоловік встигне зголодніти.
Я застигла.
– Що ви маєте на увазі? – запитала я обережно, не зовсім певна, чи хочу чути відповідь.
– Тобто, що перш ніж шукати щось, добре б уже мати це – відповіла свекруха з загадковою посмішкою. – А якщо немає, то тоді… ну, починаєш озиратися.
– Звучать, ніби ви говорите про щось більше, ніж про тісто і вишні.
– А хто сказав, що чоловіки такі вже й складні?
Я дивилася на неї в тому халаті, з розкуйовдженими пасмами, і хотіла спитати, чи справді ви такі впевнені в собі. Не спитала. Бо в ній було щось – якась безтурботність, якої мені бракувало. Може, тому це так дратувало.
– Знаєте що… – раптом почала вона – коли Богдану було п’ять, він міг з’їсти п’ять моїх вареників і ще тарілку облизати. А знаєш чому?
– Бо вони смачні?
– Бо я його обійняла перед обідом. Бо їв за столом, де пахло домом, не тільки їжею. Зрозумій це – справа не в начинці чи варінні.
Вона сіла за стіл і розкрила зошит. Той старий, у клітинку, з плямою від борщу і кутком, опаленим праскою.
– Ось тобі рецепт. Зроби точно так. А обід подавай у доброму настрої. Не в напрузі, не в образі. І не дивися на годинник. Зрозуміла?
Я кивнула головою. Власне, була надто здивована, щоб щось сказати.
– Ну то добре – поплескала вона мене по руці. – А тепер спитай, про що справді хочеш.
– Хто тут був переді мною?
Вона лише посміхнулася.
– А що б ти зробила, якби я сказала, що нікого важливого не було? Нікого, кого хотіла б тобі представити.
Я повільно сіла за стіл навпроти.
– Просто… здивувалася. Ви завжди мали репутацію стриманої і елегантної.
– Стриманої в халаті з квітками? – пирхнула вона, не злісно, радше розважена.
– Ну от про це й мова – тихо відповіла я. – Я такої вас не знала.
– Бо не мала нагоди. – Вона задумалася на мить. – Як Богдан одружився, я вирішила не лізти в ваше життя. Не хотіла бути тією свекрухою, що знає краще, як варити, як прасувати і коли дітей народжувати.
– А я думала, ви мене просто не любите – вирвалося в мене.
– Ой, дитино… – похитала вона головою. – То було звичайне відсторонення. Страх. А тепер бачиш мене без гриму, без масок. Таку, яка я є. Жінку, не матір твого чоловіка.
Я мовчала. То було забагато для засвоєння. А ще більше дивувало, що я, мабуть… подобалася ця версія свекрухи. Вона була справжня. Трохи розхристана, трохи колюча, але не прикидалася.
– То… хтось новий? – спитала я по паузі.
– Мм. Новий, старий… Знайомий з юності. Просто зайшов. Поговорили. Сміявся, що в мене все ті ж коси. І що слухаю ту ж музику.
– І все ті ж вареники робите?
– Ні! – розсміялася вона. – Його я борщем кормила. Чоловіки після п’ятдесяти не завжди переносять вишневий сік.
Я пирхнула сміхом, зовсім мимоволі.
– Богдан знає, що хтось тут буває? – запитала я обережно, складаючи рецепт і ховаючи в сумку.
– А мусить знати? – спокійно відповіла вона, без тіні докорів. – То моя хата. Моє життя. Богдан дорослий, має свою родину. А я не збираюся ні в кого просити дозволу на чашку чаю і розмову під музику.
– Розмову? – підняла я брови.
– А що ти думала? – Свекруха глянула на мене розважено. – Що тут теленовела крутилася?
– Не знаю. Просто… вся ця картина – зізналася я, злегка почервонівши. – Трохи вибило з колії.
– Добре. Бо може, нарешті зрозумієш, що люди після шістдесяти теж мають почуття, потреби і своє життя. Ми не зникаємо, щойно діти женяться.
– Знаю. – Зітхнула я. – Тільки ніколи не уявляла, що… що можу застати вас такою… розслабленою. Радісною. Ніби ви втекли з власної версії себе.
– Може, саме те й зробила. І мені з тим добре. – Вона встала, підійшла до вікна і глянула вдалину. – Знаєш, коли роками ти тільки “мама” чи “свекруха”, починаєш забувати, що маєш ім’я. А я – жінка.
– І варите чудові вареники – додала я з посмішкою.
– О, те я знаю. – Вона повернулася і підморгнула. – А тепер іди додому. І пам’ятай – приправити можна все. Але подавати треба з душею.
Я кивнула і рушила до дверей. Перш ніж відчинити, озирнулася.
– Дякую, мамо.
І вперше сказала то щиро.
Я вийшла з її квартири трохи спантеличена, з рецептом у сумці і ще з чимось – чимось, чого не вміла назвати. Може, повагою? А може, просто усвідомленням, що ця жінка, яку я досі бачила переважно крізь призму її борщу і зауважень на сімейних обідах, то просто… жінка. З історією. З бажаннями. З життям, яке не скінчилося, коли діти розлетілися з гнізда. По дорозі додому набрала Богдана.
– Привіт. Вгадай, де я була.
– У мами? – запитав він з легкою тривогою. – Все гаразд?
– Все супер. Дістала рецепт.
– І що? Нарешті зізналася, що додає якийсь секрет?
– Аж ні. Сказала, що справа не в спеціях.
– А в чому?
– В атмосфері. В тому, щоб сісти разом, поговорити, не квапитися. В теплі, перш ніж голод настане.
Богдан помовчав.
– Серйозно? Моя мама таке сказала?
– Так. І знаєш що ще? – посміхнулася я, згадуючи її міну. – Що чоловіки після п’ятдесяти не завжди переносять вишневий сік.
– Ой ні… – Богдан пирхнув сміхом. – Я ж не хочу знати, в якому контексті то прозвучало.
– Не мусиш. – Я почала сміятися з ним. – Скажу одне: давно не бачила твоєї мами такою… щасливою.
– То добре, правда?
– Дуже добре.
Ввечері я зварила ті вареники. Не досконало. Трохи розварилися. Ми сиділи за столом удвох, з чаєм, без телефонів, без поспіху. І тоді він сказав:
– Знаєш що? Смакують… майже як у мами.
А я, замість обуритися, лише посміхнулася. Бо вперше зрозуміла, що справа не в смаку.
Тієї ночі я довго не спала. Лежала, дивлячись у стелю, і думала про свекруху. Про те, як вона стояла в тому халаті, з посмішкою, що не ховала зморшок, але й не соромилася їх. Про її слова про “тепло перед голодом”. Про те, як легко вона відмахнулася від моїх допитів, ніби то не таємниця, а просто шматок її життя.
Я уявляла, як той знайомий з юності – мабуть, Василь, як вона колись згадувала в розмові – сидів за тим самим столом, сміявся з її жартів про старі коси. І як вони, напевно, згадували часи, коли все було простіше: танці під той самий мотив, прогулянки над річкою, перші поцілунки в тіні вишень.
Раптом мені стало шкода себе. Бо всі ці роки я тримала свекруху на відстані – як родича, з яким треба бути обережною, як з гранатою без чеки. Боялася її суджень, її порад, її погляду, що пронизує наскрізь. А виявляється, вона просто чекала. Чекала, поки я сама зроблю крок. І от я зробила – заради вареників, а знайшла набагато більше.
Наступного дня я зателефонувала подрузі Оксані. Вона – моя опора в таких речах, завжди з гострим язиком і доброю порадою.
– Слухай, Оксан, ти не повіриш, що вчора сталося.
– О, давай, інтригуй. Щось з Богданом?
– Ні, зі свекрухою. Зайшла по рецепт – і застала… ну, скажімо, її в розслабленому стані.
Оксана розсміялася.
– Розслабленому? Типу, з червоненьким і музикою?
– Майже. Дві чашки, запах духів, йога на фоні. І вона така… жива. Розповіла про рецепт, але й про життя. Про те, що після шлюбу дітей не зникаєш.
– Ого. А ти що? Подив?
– Спочатку – так. Думала, може, хтось залишився в спальні. А потім… зрозуміла. Вона має право на своє. На сміх, на спогади, на… ну, ти зрозуміла.
– Зрозуміла. І ти тепер її по-іншому бачиш?
– Так. Може, запрошу її в гості. Не на свято, а просто так. Поговоримо по-людськи.
Оксана зітхнула.
– Софія, ти ростеш. Раніше б ти мені скаржилася, як вона тобі нерви тре. А тепер – дякуєш.
Я посміхнулася в слухавку. Так, росту. Може, завдяки тим вареникам.
Минуло кілька днів. Богдан повернувся з роботи втомлений, як завжди – робота на заводі вичавлює сили, як лимон. Я вирішила не чекати. Взяла рецепт, замісила тісто знов. Цього разу додала більше вишень, як свекруха радила: “Не шкодуй, доню, бо інакше сухо вийде”. Вареники вийшли кращими – соковиті, з рум’янцем. Ми їли мовчки спочатку, а потім Богдан підняв голову.
– Софіє, це… як у дитинстві. Дякую.
– Не дякуй. То твоя мама навчила. Секрет – не в рецепті, а в тому, щоб з теплом.
Він кивнув, і в його очах промайнуло щось тепле. Може, спогад про ті обійми перед обідом. Може, усвідомлення, що мама не просто “мама” – а жінка з душею.
Тиждень потому я наважилася. Набрала свекруху ввечері, коли Богдан уже спав.
– Мамо, а ви не проти, якщо я приїду на вихідні? З Богданом. І… може, разом вареники зліпимо?
Вона помовчала, а потім розсміялася – тим самим сміхом, що я почула в той день.
– Приїжджайте, доню. Тільки візьми вишень – свіжих. І не забудь посмішку. Бо без неї жоден рецепт не спрацює.
Я поклала слухавку і відчула, як тепло розливається. Не від чаю, не від вареників. Від того, що вперше ми стали ближчими. Не свекрухою і невісткою – а просто жінками. З секретами, сміхом і життям, яке тільки починається.
Але от скажіть, шановні читачки, чи траплялося з вами таке: зайти по дрібницю і вийти з новим поглядом на близьку людину? Чи готові ви побачити в свекрусі не ворога, а подругу?
