Зайшла я вчора в магазин. Краєм ока, вже недалеко від каси, побачила біля кошика з уціненим товаром маму з сином рочків 6-ти. Вдягнуті, як кажуть, бідненько, але чистенько. Милий такий кирпатенький хлопчик. Видно було, що йому чогось хочеться, але не просить.
Поки мама копирсалася в кошику з уціненими дрібницями, він обережно взяв коробку з фломастерами, погладив, понюхав і поклав на місце. Потім помацав якісь наклейки і зітхнув так важко, як дідок старенький. Жінка нахилилася і тихесенько сказала: немає грошей, синку…
А він тільки мовчки кивнув. І ще на ньому була така вбогенька шапочка з вушками, зовсім дитяча. Серце стиснулося. Чомусь пригадала, що Настуня моя теж ніколи нічого не просила.
Кілька секунд я подумала… метнулася по залу, накидала в пакет ці фломастери, наклейки, коробку пластиліну і різні хлопчачі радості. Задумалася – а як віддати, щоб не образити? Справа тонка…
Дочекалася, коли мама стала в касу, підійшла до нього і бадьоренько так кажу: «Привіт, малий! Сьогодні день шапочок з вушками. Ти не знав?! Як це так? Ми проводимо конкурс на кращі вушка. Ти виграв, ось тобі приз!».
Він так на мене подивився…
Знаєте, у мене всього раз в житті був такий погляд. У Болгарії. Рік постійних судів вимотав і спустошив.
Адвокат був ненаситний і даремний. З роботи звільнили. І ось я йду під дощем, в кишені всього 10 левів – маленька чашечка еспрессо…
Іду і розумію, що останній суд я програю і у мене заберуть дитину. Українці влаштуватися на роботу … Глухий кут. Промокла вся і заскочила в кафе. Думаю – для початку зігріюсь і вип’ю кави, а там вже…
Дивлюся – повно народу, а на столах якісь карти розкладені. Виявилося, грають в Бінго. Я навіть не знала, що це. Присіла за один столик, як сирітка Марися… мені відразу картки несуть.
Одна коштувала рівно 10 левів. Посоромилася відмовитися. У всіх по 10-20 штук, а у мене одна. Зрозуміли, так?
Ага… я виграла. І не просто, а зірвала джекпот! Мені принесли повну корзину грошей. Подив був найсильніший, але вистачило розуму далі не грати. Та сума і поставила крапку в тому процесі.
Коли я зрозуміла, що бінго у мене… Одним словом, саме так дивився на мене цей малюк.
Поки він не схаменувся, я вискочила на вулицю і по дорозі думала про те, чому, коли мені самій так погано, я легко віддаю… ймовірно, є якийсь зв’язок. Мені він невідомий. але він є.
Але тільки від того, що незнайома мені дитина, з благоговінням і вірою в чудеса, отримала своє маленьке дитяче щастя… мені реально полегшало!
Правду кажуть: все, що ми робимо – ми робимо для себе, погане це чи добре.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
