“Закинули” ми з Віктором те прибирання перед Великоднем. І не те щоб вперше, але цього разу я вперше замислилася – а ми взагалі живемо чи просто протираємо життя ганчіркою? Ні, ну справді – скільки можна? Усе зводиться до блиску плінтусів, мовчазної образи і того, що “так було у моєї мами, а значить, має бути й у тебе”. І от стоїш ти між шваброю і страхом розвалити ще одну ілюзію. І мрієш не про свято, а про втечу. Хоч кудись. Хоч в маршрутку на інший кінець міста.
– Інно, я тебе прошу, ну не зараз. Тільки почався тиждень, мені завтра на роботу, – Віктор дивився на мене, як на банку з варенням, яку хочуть відкрити голими руками – шкода, страшно, але треба.
– А коли? В неділю? Коли вже кури будуть варені, паска спечена?
– Та ти ж сама таку традицію ведеш.
– Серйозно? Це я вигадала натирати люстру зубною щіткою?!
Він мовчав. Потім театрально зітхнув і взяв швабру. Але навіть його зітхання було зневажливе, з ноткою «ну тримайся». І трималась. Ще кілька годин ми ходили один повз одного, як два барани біля одного мийного засобу. Я мила вікна – він демонстративно пилососив у навушниках. Свято, ага.
А потім увечері… феєрверк.
– Інно, ну навіщо це все? Скажи мені чесно, ти від цього кайфуєш? – Віктор сидів у кріслі з рушником на плечах, як якийсь втомлений учасник шоу “Реальна хата”.
– Ні. Але я так звикла. Бо інакше мене гризе совість. Бо мені здається, якщо я цього не зроблю – свята не буде. Що я погана.
– Погана? Інно, ти печеш три види пасок, нарізаєш овочі як скульптор, купуєш нові рушники для кошика – це ж марафон, а не Великдень.
Я мовчала. Мені було важко чути правду. Але ще важче було визнати, що я сама в тому замкненому колі. Бо мама так робила. І бабуся. Бо «гарна господиня» – це як звання. Але я втомилась бути генералом.
Мені було років 12, коли я вперше побачила маму з червоними руками від миючого засобу. Вона нічого не казала – просто мила підлогу, і здавалося, що в тому русі є якийсь ритуал. Тоді я подумала – от виросту, і зроблю все інакше.
А потім виросла.
І почала все… точно так само. Тільки в іншій квартирі й з іншим чоловіком.
В суботу мама зателефонувала, як завжди.
– Ви вже прибрали?
– Ну як… трошки. Віктор допомагає.
– А ти не забудь виварити серветки. І білизну посортуй. І холодильник протріть. А то що то за свято без чистоти?
Я кивнула. Хоч вона мене не бачила. І знаєте, що найсмішніше? Я не злилась. Я навіть зрозуміла її. В її голові – свято дорівнює порядок. Все чітко. Як у війську. Але тепер я почала розуміти ще й інше – вона це робила не від щастя. А від страху. Що якщо не тримати все в руках, розсиплеться. А в першу чергу – вона сама.
Того вечора я глянула на Віктора. Він сидів на підлозі і складав дитячий конструктор – сам, без дитини. Просто, щоб відпочити мозком.
– Вікторе?
– А?
– А давай цього року просто… не будемо? Ну не повністю, але без фанатизму?
Він підняв брову.
– Не будемо святкувати Великодня?
– Ні. Не будемо оцього – “шви поліруй, батон гласуй, рушник підкрохмаль”. Давай зробимо, як для себе. А не як у телешоу.
Він посміхнувся. І вперше за довго – з полегшенням.
– Інна, я тебе кохаю.
– То ти через це?
– Та ні, просто приємно, що ми не помремо з ганчіркою в руках.
Наступного ранку ми прокинулися не під звук пилососа. Ми спали до десятої. Ми не вимили вікна. Паску купили в пекарні. Яйця пофарбували барвником, а не в цибулинні – бо так було простіше. І знаєте що?
Мені було добре. Не ідеально. Не картинно. Але вперше – по-справжньому затишно.
Мама, звісно, обурилася. Потім образилась. Потім перестала телефонувати.
Але через кілька днів сама подзвонила. Сказала, що, може, ми праві. Що їй самій вже не ті сили. Що, може, й справді пора щось міняти.
У Великдень ми просто сиділи втрьох – я, Віктор і наша донька Марта. Ми їли паску з шоколадом, грали в настільну гру і сміялися. Ніхто не оглядався на пил. Ніхто не зривався. І саме це, здається, було свято.
А знаєте, може, в тому й річ – не відмовитись від традицій, а не дати їм керувати нами? Бо інакше виходить не Великдень, а якийсь марафон виживання. І ми не святкуємо, а звітуємо.
От мені й цікаво:
А у вас як із цим? Ви ще миєте люстру перед святами? Чи вже дозволили собі дихати?
Напишіть мені. Бо цікаво, чи тільки я вирішила більше не бути рабом ритуалу.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
