– Залишити мене саму і піти на весілля, – це хамство з твого боку, – надувши губи, вимовляла Оленка. – Я цілий день сама просиділа до самого темна, поки ти там розважався.
– Оленко, навіщо ці образливі слова? Які розваги? У рідного брата дочка, племінниця моя, заміж вийшла.
– А чому сам, чому не зі мною? – допитувалася Оленка.
Ярослав підійшов до молодої дружини, яка була молодша на двадцять років, нахилився і поцілував її в маківку.
– Терпіти не можу, коли ти мене так цілуєш, я ж не дитина, мене не треба на ніч благословляти, мене любити треба.
– А хіба я не люблю? Навіщо я тоді Любу залишив? Заради тебе, моя вередулька, – Ярослав привернув Оленку до себе.
Вона відштовхнула його:
– Ми повинні були піти разом, або взагалі не ходити.
– Ну, ти ж розумієш, це неможливо: брат з Галею запросили Любу, і не запросити вони не могли. І я не міг не піти. Нехай час пройде, тоді будемо разом ходити в гості.
– Знаєш, Ярику, я вважаю так: або відразу обриваєш, або…
– Що або?
…Або досить сидіти на двох стільцях.
– Дівчинко моя, що ж ти мені душу рвеш? – Ярослав втомлено сів на диван. – Не хотілося б мені тобі дорікати, але згадай, за яких обставин я до тебе пішов. Ти сказала, що при надії, і я залишив дружину, посварився з сином, щоб бути разом з тобою.
– Ти ж простив мені, навіщо нагадуєш? – Оленка майже закричала.
– Ну, так і ти перестань ревнувати, давай будемо жити своєю сім’єю, нехай у нас дитина буде.
– Буде, обов’язково буде коли-небудь, – Олена підійшла до чоловіка і обняла його, – прости, просто я не можу, коли ти зустрічаєшся з нею навіть випадково.
Андрій, – син Ярослава і Люби, – рідко розмовляв з батьком. Після того як Ярослав залишив сім’ю, вони майже не зустрічалися. А сьогодні Андрій заїхав до батька без запрошення.
Андрій переступив поріг однокімнатної квартири, яку Ярослав спеціально купив, щоб жити в ній з Оленкою.
– Щось трапилося? – здивувався візиту сина Ярослав. – З матір’ю щось?
– Та все нормально, я заїхав запитати щодо тієї роботи, пам’ятаєш, ти казав, у тебе там друг працює і мені можна спробувати туди влаштуватися.
– Проходь, – розхвилювався і одночасно зрадів Ярослав, – зараз обговоримо.
– Я не сам, я з другом, з Глібом.
– А-аа, ну проходьте на кухню, зараз чай поставлю.
– Які гості! – притулившись до стіни і обдарувавши цікавим поглядом двох молодих хлопців, сказала Олена. – Заради такого випадку я можу і кави зварити.
– Оленко, не турбуйся, ми тут самі, по-чоловічому поговоримо.
Гліб, темноволосий красень, завсідник фітнес-клубу, заінтриговано подивився на дівчину. А коли вона пішла в кімнату, провів поглядом.
Через півгодини син з другом пішов. У дверях їх проводжали Ярослав і Олена. Вона байдуже подивилася на Андрія і перевела погляд на Гліба, який, не соромлячись господаря квартири, дивився на дівчину.
«Ревнощі – погане почуття, – подумав Ярослав, коли гості пішли, – нічого не сталося, просто у мене дружина красива».
Він був здивований і задоволений, що вперше син за довгі місяці прийшов до нього в гості. Прийшов сам, прийшов за порадою і допомогою. І від цієї думки йому стало легше ітепліше.
***
Вперше Ярослав побачив Олену в машині Гліба поруч з супермаркетом. Він навіть подумав, що помилився, але, придивившись, переконався, що світловолоса дівчина з милим чубчиком, яка про щось жваво розмовляє з водієм, була саме його Оленка. Або може не його? Він під’їхав ближче, вийшов з машини, підійшов до автомобіля, за кермом якого сидів Гліб, відкрив дверцята:
– Виходь!
Олена підвела нарощені вії, не чекаючи побачити його тут.
– Поїхали додому, – також спокійно сказав Ярослав.
Вона беззаперечно вийшла з машини і пересіла в машину чоловіка.
– Він просто мене підвіз.
– Та я зрозумів, зрозумів, що ти виправдуєшся, – знову незворушно сказав Ярослав.
Весь вечір вони мовчали. А вночі вона притулилася до нього, шепочучи на вухо лагідні слова, і він знову забувся і забув, що буквально сьогодні вивів її з чужої машини…
Через тиждень побачив знову Олену і Гліба в машині. Вони цілувалися. Машина стояла біля його будинку.
**
– Як ти міг? Ти ж його син? – кричала Люба на Андрія. – І ти мені кажеш, що «дорога розчищена»? Так звідки у тебе в твоїй молодій голові стільки цинізму?
– А ти що хотіла? – Андрій від злості кинув чайну кружку на стіл. – Щоб я дивився, як ти згасаєш, а він життям насолоджується?
– Як ти посмів на таке зважитися? Навіщо підмовив Гліба спокусити Олену? Це підло і брудно! Ти ж такий молодий, а вже брудом себе заляпав.
– Ну і нехай, зате і його вмочив в бруд, нехай знає, звідки роги ростуть. Ти надто добра, тільки і знаєш на баяні тринькати, пісні жалісливі співати.
Люба підскочила до сина і замахнулася на нього рушником, потім якось приречено опустилася в крісло.
– Господи, кого я бачу перед собою? Що я чую: «на баяні тринькає, пісні жалісливі співає» – і це мені каже мій син. Моя найголовніша пісня – це ти, ти мій сенс життя. І ти у мене є завдяки йому, ти – наш спільний син, найкращий, – я так досі вважала.
Люба закрила обличчя рушником і заплакала. Вперше з того часу, як пішов Ярослав, її чоловік, з яким вона прожила майже чверть століття, вона так гірко плакала.
– Мамо, ну я ж хотів як краще, – винувато сказав Андрій, – щоб ти щаслива була.
– Не треба мені такого щастя, – продовжувала плакати Люба, – розумієш ти мене, синку?
– Гаразд, я все виправлю, – тихо сказав Андрій, – ти тільки не плач.
***
До батька Андрій тепер уже прийшов сам. Ярослав відкрив двері, і Андрію здалося, що батько ще більше схуд і додалося сивини в волоссі.
– Заходь, – сказав чоловік.
– Одним словом, це я все підстроїв, – з порога заявив син. – Я, звичайно, її не переношу, – твою Олену, – але Гліба я підмовив. Від нього ще жодна дівчина не відмовлялася, – відомий “казанова”. Тож я був впевнений в успіху. Ну а далі ти сам дивися, як до цього ставитися, можна сказати, що вона не винна.
– Досить у дверях стояти, проходь в кімнату, – запропонував Ярослав.
Андрій зайшов у квартиру і відразу помітив, що кімната спорожніла, з напіврозкритої шафи виднілися порожні полиці.
– Я знаю, – сказав батько, – говорив я з твоїм Глібом «по душах». Тобі, синку, треба обережніше бути у виборі друзів. Друг, який погоджується на підлість, запевняючи, що все це заради дружби, зовсім не друг. У будь-який момент він і тебе підставить. Ну а щодо Олени, можна сказати, зрадила, не зраджуючи.
– Як це? – здивувався Андрій.
– А ось так, в думках вже, а на ділі не встигла.
– Ну так помирися з нею, кажу ж, я винен.
– А я і помирився, і навіть пробачив. У неї був вибір: залишитися зі мною і жити далі, або піти. Вона вибрала друге. Меблі з квартири я їй всі віддав, завтра відвезу.
– Прости, тату, що вліз у ваші стосунки з матір’ю. І взагалі, прости, що весь рік з тобою не розмовляв. Розумієш, прикро мені було. Раніше однокласникам співчував, коли батьки у когось розходилися, думав, що в дитинстві це дуже боляче. Але, виявляється, навіть якщо тобі за двадцять, важко не менше, ніж в дитинстві.
***
На сцені будинку культури йшла репетиція хору. Баяністка присіла на стільчик і вже приготувалася підіграти. – Любочко, – звернулася до неї солістка, – давай свою коронну: «Милий мій, коханий…».
Жінки з хору одразу погодилися з пропозицією солістки:
– І дійсно, Любо, заспівай нам, нехай серце поплаче, а душа, як птах літає!
Одна з новеньких уточнила:
– Це та сама пісня, де хлопець залишив кохану через іншу?
– Так, та сама, – сказала солістка.
Світле розпущене волосся лягло на плечі баяністки, її блакитна сукня відливала якимось небесним кольором, вона вже хотіла почати грати, як раптом завмерла на кілька секунд, дивлячись у зал. Потім обережно поставила на підлогу баян.
– Вибачте, дівчатка, але сьогодні сумна пісня скасовується, – вона встала і спустилася зі сцени.
– Любо, ти куди? А пісня? У нас же репетиція!
– Сьогодні без мене, у мене сьогодні інша пісня, – махнула рукою Люба.
Там, в глибині, залу сидів Ярослав. І також уважно, як півроку тому на весіллі у племінниці, дивився на свою колишню дружину, яка грала тоді і співала: «Милий мій, коханий», і було зрозуміло, що співає вона для нього.
Майже півроку Ярослав жив сам, не наважуючись навіть заговорити з колишньою дружиною, яку дуже образив. Та й у своїх почуттях треба було розібратися.
І тепер він прийшов на репетицію хору, щоб побачити і почути її. Вони вийшли на ганок будинку культури.
Йшов сніг. Люба накинула капюшон.
– Спасибі, що допоміг Андрію з роботою.
– Перестань, я ж батько, – він підтримав її за лікоть, коли спускалися з ганку.
– Ти знаєш, брат з Галею звуть нас з тобою на Новий рік в гості.
Люба промовчала, милуючись падаючим снігом.
– Ні, я розумію, ти можеш відмовитися, а можеш піти до них сама, але я подумав, що якщо разом…
– Разом підемо. Що мені вдома робити, Андрій буде з дівчиною зустрічати Новий рік, я вирішила їм квартиру залишити на всю ніч. Так що я згодна піти з тобою.
Ярослав взяв її руки в свої:
– А де рукавички?
– Вдома забула.
– Ну ось, як завжди, давай сюди руки, – і він засунув їх собі в кишені куртки, – відігрію, – запропонував він, як багато років тому, коли вони ще були нареченими.
«Ненаглядний мій», – зовсім тихо прошепотіла Люба.
– Ти щось сказала? – Ярослав спробував заглянути в її очі.
– Нічого, просто давно тебе не бачила.
…А сніг падав, торкаючись їх облич, танув, поблискуючи вологою на щоках, ніби крихітними прозорими сльозинками.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!