Залишити сім’ю заради молодшої жінки було найлегшим рішенням у моєму житті, і найважчим виявилося усвідомлення того, що я накоїв. Я шукав драйву, а знайшов лише розчарування в очах дітей та байдужість у погляді колись найближчої людини. — Твоє повернення нічого не змінить, бо я вже навчилася дихати без тебе, — тихо промовила Оксана, зачиняючи вікно.
Мені здавалося, що я тримаю життя за хвіст, коли вперше зустрів Мар’яну. Того дня на роботі все йшло шкереберть, техніка давала збої, а вона просто зайшла до кабінету з паперами, усміхнулася і ніби розігнала хмари. Я, Іван, чоловік із солідним стажем сімейного життя, раптом відчув себе хлопчиськом. Оксана, моя дружина, на той момент була для мене чимось звичним, як старий затишний диван або ранкова кава. Ми прожили разом двадцять років, виховали дітей, побудували дім, але вогонь у наших стосунках давно перетворився на ледь помітне тління.
Мар’яна була молодша за мене на п’ятнадцять років. Її енергія захоплювала, вона постійно кудись поспішала, сміялася над моїми несмішними жартами й дивилася на мене так, ніби я був центром всесвіту. Я втратив голову. Почав затримуватися на роботі, вигадував нескінченні наради та відрядження. Оксана спочатку вірила, потім почала підозрювати, але мовчала. Її мовчання тиснуло на мене сильніше за будь-які крики.
Одного вечора я просто зібрав речі. Це було швидко, майже безжально. Я не хотів бачити її очей, тому дивився у підлогу, поки складав сорочки у валізу.
— Ти справді йдеш? — запитала Оксана, стоячи у дверях спальні.
Її голос був рівним, але в ньому відчувалася така порожнеча, що мені на мить стало не по собі.
— Так, я більше не можу так жити. Мені потрібно щось змінити.
— Ти змінюєш не щось, ти змінюєш нас на ілюзію, Іване.
— Це моє рішення, Оксано.
Я пішов, не озираючись. Орендована квартира з Мар’яною здавалася мені початком нового, яскравого життя. Перші місяці були схожі на свято. Ми відвідували заклади, гуляли нічним містом, планували подорожі. Але з часом туман почав розсіюватися. Я зрозумів, що у нас із Мар’яною немає нічого спільного, окрім цього короткочасного захоплення. Вона хотіла гучних вечірок, а я мріяв про тишу. Вона не розуміла моїх переживань про роботу, а я не міг терпіти її постійних розмов про нові тренди та знайомих, яких я навіть не знав.
Одного разу я повернувся додому втомлений, із важким відчуттям усередині. У квартирі було прибрано, але пахло чужими парфумами й чимось штучним. Я згадав, як у нашому домі з Оксаною завжди пахло випічкою або свіжою постіллю.
— Іване, ти знову такий похмурий, — промовила Мар’яна, не відриваючись від телефону.
— Я просто втомився.
— То відпочинь, навіщо псувати мені настрій?
— Тобі важливо тільки твій настрій, чи не так?
— А що не так? Ми ж домовилися бути щасливими.
Саме тоді я зрозумів, що це щастя — підробка. Я почав шукати приводи, щоб пройти повз наш колишній будинок. Одного дня я побачив Оксану на ринку. Вона купувала яблука, ті самі, які я так любив. Вона виглядала інакше — спокійнішою, можливо, навіть впевненішою. Я не наважився підійти.
Минуло ще пів року, перш ніж я набрався сміливості подзвонити.
— Нам треба поговорити, — сказав я, коли вона підняла слухавку.
— Про що, Іване? Усе вже сказано пів року тому.
— Будь ласка, Оксано. Просто пів години твого часу.
Ми зустрілися в маленькому сквері біля нашого будинку. Осінь уже розфарбувала дерева в золотий колір, а повітря було прохолодним і прозорим.
— Я зробив помилку, — почав я, дивлячись на свої руки.
— Це була не просто помилка. Це був вибір.
— Я знаю. Я все усвідомив. Мар’яна… це було затьмарення. Я сумую за тобою, за нашим домом, за тим, як ми розуміли одне одного без слів.
— Ти думаєш, що можна просто натиснути на кнопку «пауза», а потім знову «відтворити»?
— Я готовий на все, щоб ти мені вибачила. Я буду доводити це щодня.
Оксана подивилася на мене довгим, вивчаючим поглядом. У її очах не було злості, лише якась глибока втома.
— Ти знаєш, як це було — прокидатися в порожньому ліжку перші тижні? Як пояснювати дітям, чому батько вирішив, що інша жінка важливіша за сім’ю?
— Я винен перед ними теж. Я поговорю з сином, з донькою.
— Вони вже дорослі, Іване. Вони все бачать самі.
— Оксано, дай мені шанс. Один єдиний.
— Я не знаю, чи маю я сили знову тобі вірити. Довіра — це як порвана нитка. Навіть якщо її зв’язати, вузол залишиться назавжди.
— Я буду берегти цей вузол. Я стану іншим.
Я почав приходити до неї щодня. Приносив продукти, лагодив те, що зламалося, намагався бути корисним. Іноді вона дозволяла мені залишитися на чай. Ми розмовляли про дрібниці, але я відчував стіну між нами.
Одного вечора я залишився довше. Ми сиділи на кухні, і я знову почав благати про повернення.
— Оксано, я не можу без тебе. Це життя там, із нею, було порожнечею.
— А ти впевнений, що хочеш повернутися до мене, а не до комфорту, який я створювала?
— Я хочу бути з тобою. Мені не потрібен комфорт без твого голосу поруч.
— Іване, я почала жити для себе. Я згадала, що я — це не тільки твоя дружина чи мати наших дітей.
— Я буду підтримувати тебе у всьому. Роби, що хочеш, тільки дозволь мені бути поруч.
Вона довго мовчала, дивлячись у вікно на вуличні ліхтарі.
— Добре. Ти можеш переїхати назад у гостьову кімнату. Але не чекай, що все буде як раніше. Я не обіцяю, що зможу знову тебе покохати.
Я переїхав наступного дня. Це було дивно — бути гостем у власному домі. Я бачив, як вона займається своїми справами, як вона змінилася. Вона стала більш закритою, її рухи стали чіткими й холодними. Я намагався бути ідеальним. Готував сніданки, хоча раніше ніколи цього не робив. Забирав її з роботи.
Проте щоночі, лежачи в гостьовій кімнаті, я чув, як вона ходить по коридору, і розумів, що ми все ще безмежно далеко одне від одного. Мар’яна дзвонила кілька разів, намагалася з’ясувати стосунки, але я просто заблокував її номер. Вона була частиною того минулого, яке я хотів викреслити.
Минуло кілька місяців такого спільного існування. Одного разу ми обідали разом, і я помітив на її столі брошуру про подорожі.
— Ти хочеш кудись поїхати? — запитав я.
— Так, я планую поїздку в Карпати. Сама.
— Чому сама? Може, я…
— Ні, Іване. Мені треба побути наодинці зі своїми думками. Я досі не можу зрозуміти, хто ти для мене тепер.
Ці слова прозвучали як остаточний розрив, хоча ми жили під одним дахом. Я бачив, як вона збирає речі, і цього разу це викликало в мене такий самий біль, який, мабуть, відчувала вона тоді.
— Ти повернешся? — мій голос здригнувся.
— Повернуся. Це ж мій дім. Але чи залишишся ти тут до того часу — вирішуй сам.
Вона пішла, залишивши мене в тиші великого будинку. Я ходив кімнатами, торкався речей, які ми купували разом, і відчував, як самотність огортає мене з усіх боків. Я отримав те, що хотів — я повернувся. Але я втратив головне — її душу.
Кожен день її відсутності був для мене випробуванням. Я писав їй повідомлення, але вона відповідала коротко і стримано. Я зрозумів, що намагаюся склеїти те, що розбилося на дрібні друзки. Моє каяття було щирим, але чи достатньо його для того, щоб загладити ту прірву, яку я створив власноруч?
Я сидів на веранді, дивлячись на захід сонця, і згадував наше життя до Мар’яни. Ми були щасливі, просто не цінували цього. Ми сприймали стабільність за нудьгу, а спокій за байдужість. Тепер я знав ціну кожній хвилині, проведений разом, але чи дасть мені доля шанс ще раз відчути її тепло?
Коли Оксана повернулася, вона була ще більш відчуженою. Вона привезла з собою нові ідеї, нові плани, в яких мені, здавалося, не було місця.
— Іване, нам треба серйозно поговорити, — сказала вона одного вечора.
— Я слухаю.
— Я зрозуміла одну річ там, у горах. Я не тримаю на тебе зла. Я відпустила ту ситуацію.
У мене всередині все завмерло від надії.
— То ми можемо почати все спочатку?
— Ні. Ми не можемо почати спочатку, бо ми вже інші люди. Я не можу бути з людиною, якій я більше не вірю на рівні серця.
— Але я тут! Я роблю все!
— Ти робиш це для свого заспокоєння, щоб зняти почуття провини. А мені потрібно щось інше.
— Що саме? Я дам тобі все!
— Мені потрібен спокій, якого я не відчуваю поруч із тобою. Щоразу, коли я дивлюся на тебе, я бачу не свого чоловіка, а людину, яка змогла мене зрадити у найважчий момент.
— То ти хочеш, щоб я пішов?
Вона мовчала довгу хвилину. У повітрі пахло дощем, який збирався на вулиці. Старий годинник у вітальні розмірено цокав, відраховуючи секунди мого очікування.
— Я не виганяю тебе. Ти можеш жити тут. Але ми просто сусіди, Іване. Більше нічого не буде.
Я дивився на неї й розумів, що це найстрашніше покарання. Бути поруч, бачити її щодня, чути її голос, але ніколи не мати змоги торкнутися її руки так, як раніше. Я залишився в домі, де кожна стіна нагадувала про моє зрадництво. Я виборов право бути поруч, але втратив право бути коханим.
Тепер я живу в ілюзії сім’ї, намагаючись щодня заслужити хоча б легку посмішку, яка не була б формальною. Я бачу, як вона розквітає без мене, як вона знаходить нові захоплення, і відчуваю, що я — лише тінь у її новому житті. Моє каяття запізнилося, а ціна хвилинного захоплення виявилася занадто високою.
Чи можна справді склеїти розбите серце, чи вузли на нитці довіри завжди будуть нагадувати про те, що колись було зруйновано одним хибним кроком? Чи варто було повертатися туди, де тебе вже не чекають як частину душі, а лише як частину минулого?
