fbpx

Замість того, щоб радіти довгоочікуваному сину, Сашко зібрав речі і пішов з сім’ї. Я, звичайно, в чужі справи не лізла, але чоловік якось заїкнувся, що інша у нього з’явилася, молода дівчина, ось він і пішов. Залишилася Валя з маленьким сином на руках. Даня був неспокійний, крикливий, важко було їй з ним. В ту ніч я практично не спала. Переверталася, в голову лізли які думки. Остаточно прокинувшись від напівдрімоти, я зрозуміла в чому справа. За стінкою у Валі плакав Данилко. – Тьотю Зіно, почастуєте хлібцем? Їсти хочеться… – почула я, обертаюся – Данилко

Данилкових батьків я знала давно, ще з університетських часів. Валентина, його мама, була найкрасивішою дівчиною на нашому курсі, багато за нею хлопців упадала, а вибрала вона скромного Сашка.

Як закінчили навчання, пішли працювати: він – інженером на завод, вона залишилася викладати в інституті.

Підкопили грошей, справили весілля. Взагалі жили не погано, але в орендованій квартирі, тому з дітьми не поспішали.

Невдовзі не стало Валиної бабусі, онуці вона залишила свою трикімнатну квартиру, так пара переїхала в наш будинок.

Наші двері були навпроти, часто то я, то Валя забігали одна до одної. Потім ми почали дружити сім’ями. Скоро Валя народила здорового здорованя-хлопчика. Малюка назвали Данею, в честь діда.

Замість того, щоб радіти довгоочікуваному сину, Сашко зібрав речі і пішов з сім’ї. Я, звичайно, в чужі справи не лізла, але чоловік якось заїкнувся, що інша у нього з’явилася, молода дівчина, ось він і пішов.

Залишилася Валя з маленьким сином на руках. Даня був неспокійний, крикливий, важко було спочатку їй з ним. Після роботи я забігала, побавити, іноді обід приготувати, погладити пелюшки…

– Ну що ти Зіно, своїх справ немає, чи що? – питала мене сусідка.

– Ти лягай відпочинь, поки Данилко спить, он в дзеркало подивись, кола сині під очима від недосипу.

Так і жили, малюк підростав, я дивилася на щасливі очі Валентини, і раділа про себе, адже у нас з чоловіком дітей не було, після двох невдалих спроб мені заборонили народжувати, інакше все могло б закінчиться плачевно для мене…

Дані було два, коли Валя раптом не з того ні з сього почала випивати.

Спочатку трохи, потім по наростаючій, бувало йшла в довгі загули.

Хлопчика в такі дні я забирала до себе.

– Що знову? – питав чоловік, приходячи після роботи і бачачи дитини у нас.

– Дань, давай збирайся, погода чудова, пішли м’яч поганяємо на майданчику.

Андрій мій завжди мріяв про сина, тому спілкування з сусідським хлопчиком для нього було завжди в радість. У вихідні він забирав хлопчика в парк, кататися на атракціонах, їсти піцу. Куди тільки вони не їздили: в планетарій, дитячий ляльковий театр, на концерти і виставки.

Одного разу Данилко назвав мого чоловіка татом.

Той від щастя навіть розплакався, але поправив – дядько Андрій…

В ту ніч я практично не спала. Переверталася, в голову лізли які думки. Остаточно прокинувшись від напівдрімоти, я зрозуміла в чому справа. За стінкою у Валі плакав Данилко, його голос я не могла ні з яким іншим переплутати!

Я швидко одяглася, подивилася на годинник, була п’ята ранку.

– Щось сталося у Валі напевно, піду сходжу, дізнаюся…

Двері були відчинені, побачивши мене, Даня кинувся з телефоном до мене.

– Тьотю Зіно, мамі не добре, допоможіть викликати лікаря…

Зателефонувавши у швидку, я кинулася в кімнату до Валі, вона, вся бліда лежала на ліжку, важко дихаючи…

– Зіно… спасибі, що прийшла.

– Зараз приїде лікар, Валю, потерпи, все буде добре. Данилка поки відведу до Андрія.

Швидка забрала сусідку в лікарню, потрібно повне обстеження і спостереження.

За хлопчиком погодилася дивитися далека родичка Валентини, але робила вона це крізь пальці, практично нічого не купувала з продуктів, готувала хіба що кашу з ранку і омлет ввечері…

– Тьотю Зіно, почастуєте хлібцем? Їсти хочеться… – почула я, обертаюся – Данилко.

– Привіт, Даню, ходімо до мене зайдеш, я тобі борщ свіжий наллю, пиріжками пригощу…

Уже вдома, нагодувавши хлопчика, я дізналася, що жінка та другий день не з’являється вдома. Холодильник порожній. Лише трохи сухарів і черствий хліб – ось і всі продуктові запаси…

– Так не можна, треба щось робити, – сказала я чоловікові ввечері.

– Давай поки до себе візьмемо хлопця, а час покаже, що далі буде.

Так і зробили.

Валентина пролежала в лікарні місяць, потім її відправили до обласного центру. Там її і не стало.

– Не можна було їй пити…, – сказав чоловік. – Я Сашка бачила, питав, чи забере він сина.

– І що відповів?

– Ні, у них своїх двоє, та й дружина проти чужої дитини.

– Як же так, син же рідний. Андрію, а нам дозволять його усиновити, як ти думаєш?

– Давай завтра і дізнаємося!

Відтоді минуло кілька років, ми з чоловіком усиновили хлопчика. Довго довелося бігати по інстанціях, але кінцевий результат коштував наших зусиль. У нас тепер чудова, дружна сім’я! Цього року Данилко пішов в перший клас. А тепер ще одна новина – я все таки при надії, через місяць на світ з’явитися довгоочікувана донечка, вірю, що все пройде добре, інакше ну ніяк не можна!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page